Читати книгу - "Володар Перстенів"

за два роки до його смерті Саурон знову відродився й відкрито заявив про себе; він знову прибув до Мордору, де на нього давно чекали. Тоді знову піднявся Барад-дур, Фатум-гору охопило полум'я, а останні мешканці Ітілієну повтікали. Коли помер Турґон, Саруман зайняв Ізенґард і укріпив його.

«Ектеліон II, син Турґона, був мудрий чоловік. Усі сили, які в нього залишилися, він кинув на укріплення володінь проти нападів Мордору. Він запрошував до себе на службу всіх гідних людей, здалека чи зблизька, а тим, хто доводив свою надійність, давав нагороди і титули. Радником у багатьох його справах був визначний капітан, котрого він надзвичайно любив. Люди в Ґондорі звали його Торонґіл, Зоряний Орел, бо був він швидкий і мав гостре око, і носив срібну зірку на плащі; та ніхто не знав його справжнього імені й місця його народження. Він прийшов до Ектеліона з Рогану, де служив королеві Тенґелу, та він не був роганцем. Він був великий вождь, як на суші, так і на морі, але відійшов у сутінки — туди, звідки прийшов — перед тим, як закінчилися дні Ектеліона.

Торонґіл часто звертав увагу Ектеліона на те, що сила повстанців в Умбарі є великою небезпекою для Ґондору та загрозою для володінь на півдні, яка може стати смертельною, якщо Саурон наважиться на відкриту війну. Врешті-решт, він отримав дозвіл намісника й, зібравши невеликий флот, уночі приплив непоміченим до Умбару і спалив там велику частину кораблів корсарів. Сам він у битві біля причалів убив капітана Гавані, а тоді відплив разом із флотом, зазнавши незначних втрат. Однак, повернувшись до Пеларґіра, на превеликий жаль і загальний подив, він не пішов до Мінас-Тіріта, де на нього чекала велика шана.

Він вислав Ектеліонові слова прощання:

— Інші справи кличуть мене тепер, володарю, і багато часу та багато небезпек мине, перш ніж я знову повернуся до Ґондору, якщо мені це призначено.

Хоча ніхто не міг здогадатися, які справи прикликали його чи які накази він отримав, було відомо, куди він поїхав. Він переправився човном через Андуїн, там попрощався з товаришами, а далі пішов сам; і коли його бачили востаннє, обличчя його було звернене до Похмурих Гір.

У Місті був смуток через від'їзд Торонґіла, і це здавалося великою втратою всім, окрім Денетора, сина Ектеліона, бо Денетор змужнів для намісництва, яке й отримав через чотири роки після смерті батька.

Гордий, високий і хоробрий був Денетор II, і такий величний, яких давно не бачили в Ґондорі; до того ж він був мудрий, далекоглядний, спраглий знань. Він справді був подібний на Торонґіла — як на одного з найближчих родичів, — і все одно він займав друге, після чужинця, місце в серцях людей і навіть батька. Певний час багато хто думав, що Торонґіл пішов, не очікуючи, поки суперник стане його господарем; хоча насправді сам Торонґіл ніколи не порівнював себе з Денетором і не трактував себе кимось вищим, аніж слугою його батька. Тільки в одній справі їхні поради намісникові були різні: Торонґіл часто радив Ектеліонові не довіряти Саруману Білому в Ізенґарді, а краще привітніше ставитися до Ґандалфа Сірого. Однак між Денетором і Ґандалфом не було приязні; й після смерті Ектеліона Сірого мандрівника в Мінас-Тіріті зустрічали не дуже гостинно. Тому пізніше, коли все з'ясувалося, багато хто вірив, що Денетор, який мав гострий розум і був далекоглядніший і вдумливіший, аніж його сучасники, відкрив, ким був насправді той чужинець Торонґіл, і підозрював, що він і Мітрандір збирались усунути його самого від влади.

Коли Денетор став намісником (2984 р.), то проявив себе як владний володар, тримаючи всі справи у своїх руках. Говорив він мало. Поради вислуховував, а тоді робив усе по-своєму. Одружився він пізно (2976 р.), узявши за дружину Фіндуїлас, доньку Адрагіла з Дол-Амрота. То була жінка надзвичайної краси та ніжного серця, однак через дванадцять років вона померла. Денетор любив її, по-своєму, більше, ніж будь-кого, крім хіба що старшого зі синів, котрих вона йому народила. Та людям здавалося, що вона висохла в закритому місті, як квітка з приморських долин на безплідній скелі. Тінь на сході наповнювала її жахом, і вона завжди звертала очі на південь, до моря, за яким тужила.

Після її смерті Денетор став іще суворішим і мовчазнішим, і, бувало, він довго сидів на самоті у своїй вежі, заглиблений у роздуми, передбачаючи, що напад Мордору почнеться за його правління. Пізніше вірили, що, спраглий знань, але гордий, вірячи у власну силу волі, він наважився зазирнути в палантир Білої Вежі. Жоден із намісників і навіть королі Еарніл та Еарнур не наважувалися на це відтоді, як після падіння Мінас-Ітіла палантир Ісілдура потрапив до рук Ворога; адже Каменем Мінас-Тіріта був палантир Анаріона, найбільше пов'язаний із тим, яким володів тепер Саурон.

У такий спосіб Денетор здобув знання речей, які відбувались у його королівстві, а також далеко поза його межами. Народ дивувався з його мудрості; але Денетор дорого заплатив за знання, передчасно постарівши через боротьбу з волею Саурона. Так гординя зростала в ньому разом із відчаєм, поки він не почав убачати в усіх справах свого часу тільки єдиний двобій — між Володарем Білої Вежі та Володарем Барад-дура — і зневірився в усіх, хто опирався Сауронові, якщо тільки вони не служили йому самому.

Отже, наближалася Війна за Перстень, і сини Денетора мужнішали. Старший, Боромир, улюбленець батька, був схожий на нього обличчям і гордістю, однак нічим більше. Він радше нагадував старого короля Еарнура, який не мав дружини й утіху переважно знаходив у зброї; безстрашний і сильний, він, однак, мало переймався знаннями, крім легенд про старі битви. Молодший на п'ять років Фарамир був схожий на брата зовні, та різнився характером. Як і його батько, він легко читав у серцях людей, але те, що він знаходив там, викликало в нього радше жаль, аніж презирство. Він був м'який у спілкуванні, любив музику та книги, і тому багатьом здавалося, що мужністю він поступається братові. Та це було не так, він лише не шукав будь-що слави у безцільному ризику. Щоразу, коли до Міста приїжджав Ґандалф, Фарамир вітав його та вчився в нього мудрості; це, як і багато інших справ, викликало невдоволення його батька.

Однак між братами була велика приязнь іще з дитинства, коли Боромир допомагав Фарамирові та захищав його. Відтоді між ними не виникало жодних заздрощів чи суперництва за любов батька чи пошану людей. Фарамирові здавалося,