Читати книгу - "Загублений світ"

став на стовбур дерева, що впало, і звернувся до нас з довгою і, як завжди, надзвичайно урочистою промовою, начебто перед ним була не наша маленька Група з трьох осіб, а тисячна аудиторія, яка очікує від професора дорогоцінних відомостей.

— Що стосується вищезгаданої плями, — почав Челленджер, — то я схильний приєднатися до думки мого друга і колеги професора Саммерлі, який твердить, що це асфальт. Країна Мепл-Уайта явно вулканічного походження, асфальт же, як відомо, належить до глибинних утворень і, безперечно, існує тут у рідкому стані, отже він міг виявитися на шкірі ігуанодонів. Утім, зараз перед нами стоїть інше питання, набагато важливіше: яким чином тут можуть існувати м’ясоїдні хижаки, один із яких відвідав цю прогалину і залишив на ній такі страшні сліди? Ми знаємо, що за своїми розмірами плато не більше середнього графства в Англії. На цьому замкнутому з усіх боків просторі протягом багатьох століть живуть деякі види, що давно зникли з лиця землі. Здавалося б — для мене це не підлягає сумніву — м’ясоїдні тварини, безперешкодно розмножуючись, мали б давно знищити надані їм природою запаси їжі й унаслідок цього або вимерти з голоду, або перейти з м’яса на який-небудь інший корм. Як бачимо, ні того, ні іншого не сталося. Отже, залишається припустити, що обмеження числа цих лютих хижаків, без чого немислима рівновага в природі, досягається тут якимись іншими способами. Які ці способи і як вони застосовуються — ось одна з багатьох найцікавіших проблем, що чекають свого розв’язання. Я дозволю собі висловити надію, що нам ще трапиться випадок спостерігати м’ясоїдних динозаврів з більш короткої дистанції.

— А я дозволю собі висловити надію, що такого випадку нам не трапиться, — сказав я.

У відповідь на це професор підняв брови, як шкільний учитель, що почув недоречне зауваження бешкетного учня.

— Може, професору Саммерлі завгодно висловити свої міркування щодо цього питання? — запропонував він.

І обидва вчених злетіли до гірських висот науки, у розрідженій атмосфері яких тільки і можна було обговорювати такі проблеми, як зв’язок між боротьбою за існування і зниженням народжуваності при неухильному зменшенні кормів.

Того ранку ми вирушили на схід від струмка, щоб не виходити знову до болота з птеродактилями, і нанесли невелику частину плато на карту. З цього боку підлісок у хащі був такий густий, що нам доводилося буквально продиратися крізь нього.

Дотепер я розповідав тільки про жахи Країни Мепл-Уайта, але це несправедливо стосовно неї, тому що всі ми того ранку бродили серед чудесних квітів, головним чином двох відтінків — білого і жовтого. За словами Челленджера і Саммерлі, первісна гама цими двома фарбами й обмежується. У багатьох місцях земля була суцільно вкрита квітами, і наші ноги до щиколоток занурювалися в цей чудовий м’який килим, що поширював навколо такі сильні і солодкі пахощі, від яких паморочилася голова. Усюди дзижчали бджоли, зовсім такі ж, як у нас в Англії. Гілки дерев низько згиналися під вагою плодів, почасти відомих нам, почасти зовсім незнайомих. Ми вибирали ті, що надклювали птахи і, не боячись отруїтися, вносили приємну розмаїтість у своє меню. У цій частині джунглів усюди бігли стежки, прокладені дикими звірами, а болотисті низини були поцятковані безліччю слідів; серед них траплялися і сліди ігуанодонів. В одній з лісових прогалин паслася невелика череда цих велетнів, і лорд Джон роздивився у бінокль, що в них теж є асфальтові плями на тілі, хоч і не там, де в роздертого ігуанодона. Як пояснити це дивне явище, ніхто з нас не знав.

Дорогою нам раз у раз зустрічалися дрібні тварини — дикобраз, лускатий мурахоїд, рябий кабан з довгими, закрученими догори іклами. Якось раз у просвіті між деревами ми побачили вдалині зелений схил пагорба, по якому швидко біг вгору якийсь великий звір сірувато-коричневої масті. Він промайнув так стрімко, що ми не встигли роздивитися його. Але якщо це був олень, як твердив лорд Джон, то розмірами він не поступався тим велетенським лосям, кістяки яких дотепер ще знаходять у болотах моєї рідної Ірландії.

Після загадкового гостя, що відвідав нас уночі, ми почали з побоюванням повертатися до себе в табір. Однак більше нічого такого не сталося. Того вечора в нас зав’язалася гаряча суперечка про плани на майбутнє. Викладу її докладно, тому що вона вплинула на наш подальший спосіб дій і допомогла нам за кілька днів ознайомитися з Країною Мепл-Уайта набагато краще, ніж це можна було зробити за довгі тижні.

Обговорення відкрив Саммерлі. Він ще з ранку був чимось незадоволений, і коли лорд Джон заговорив про плани на завтрашній день, професор не витримав і скипів.

— І сьогодні, і завтра, і післязавтра нам треба шукати вихід з цієї мишоловки, — сказав він. — Ви всі сушите собі голову, як би пробратися в глиб країни, а по-моєму, нам треба думати тільки про те, як би вибратися звідси.

— Я не очікував, сер, що людина науки може впасти настільки низько! — загудів Челленджер, погладжуючи свою пишну бороду. — Ви потрапили в країну, повну таких спокус для допитливого натураліста, рівних яким немає і не було звідтоді, як існує світ! І ви пропонуєте залишити цей заповідник, пропонуєте нам обмежитися лише поверховим знайомством з ним і з його мешканцями! Я дивуюся вам, професоре Саммерлі!

— Не забувайте, будь ласка, — сердито заговорив той, — що в Лондоні на мене чекає велика група студентів, залишених на піклування мого досить безглуздого асистента. У мене трохи інше становище, ніж у вас, професоре Челленджере, тому що, наскільки мені відомо, вам ніхто і ніколи не доручав такої відповідальної роботи, як навчання молоді.

— Цілком правильно, — погодився Челленджер. — Навіщо завантажувати дрібницями розум, здатний на творчі шукання? По-моєму, це блюзнірство! От чому я завжди найрішучішим чином відмовляюся від подібних пропозицій.

— Від яких же це? — з уїдливою посмішкою довідався Саммерлі.

Але тут лорд Джон поспішив перевести розмову на іншу тему.

— Мушу вам сказати, — почав він, — що я вважаю просто ганьбою повертатися до Лондона, не ознайомившись як слід з цією країною.

— А в мене не вистачить духу переступити поріг редакції і поткнутися на очі нашому старому Мак-Ардлові, — вставив я. (Ви не будете сердитися, сер?) — Він мені не вибачить, якщо я знехтую таким матеріалом. Але, по-моєму, ці суперечки зайві: адже ми при всьому бажанні не можемо спуститися вниз.

— Примітивний здоровий глузд якоюсь мірою компенсує нашому юному другові нестачу розумового розвитку, — сказав Челленджер. — Нам, зрозуміло, байдуже до його нікчемних професійних інтересів, але що правда, то правда: ми не