Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

не організований, хоча маються партійні сили» і навіть на свято 8 Березня не спостерігалось активності. Трохи кращою ситуація була в інших підрайонах Донбасу: «…здійснена деяка робота. Виділені організатори робітниць». Але тут-таки зазначалося, що: «Майже всюди роботу гальмують комітети партії, не розуміючи всю важливість роботи серед робітниць. Кращі сили відділів робітниць у багатьох місцях комітети партії беруть на іншу роботу». 21 липня 1922 р. на засіданні колегії ЦВ робітниць ЦК КП(б)У доповідали, що не існує навіть апарату губжінвідділу на Донбасі, хоча на місцевому рівні певна робота все ж таки проводилася завдяки ініціативним активісткам.

Звіти жінорганізаторів Донбасу рясніють загальними фразами, у яких дуже рідко трапляються конкретні показники, тобто навіть на папері не намагалися створити видимість якоїсь діяльності. Схоже, що ще в середині 1920-х років жінорганізаторки дозволяли собі ігнорувати Центральний відділ по роботі серед робітниць при ЦК КП(б)У. Однак при безпосередньому зв’язку з жінвідділом при РКП(б) навряд чи звіти були більш змістовними, бо до Сталіно, Артемівська та Маріуполя — як центрів округів — надсилали такі самі пустопорожні звіти.

Характерно, що ще в 1925 р. у резолюції копальні № 1 м. Горлівки постановили: «Налагодити регулярні зібрання жінок, залучаючи дружин робітників і дружин комуністів, останнім у жодному разі не перешкоджати своїм дружинам у відвідуванні, а навпаки, залучати їх до цієї роботи». Подібні рішення ухвалили комосередки шахт, міських ремісників, сільських осередків. Проте навіть у 1930 р. дрібні партійні осередки не здатні були зібрати потрібну кількість жінок для скерування на Всеукраїнські курси. Замість потрібних семи відсилали двох-трьох, а з місцевості Янісоль замість жінок взагалі відправили двох чоловіків, що є разючим прикладом абсолютного нерозуміння місцевими комуністами суті справи. Як свідчать документи, у межах Сталінської округи в деяких сільрадах загальні збори жінок до 1930 р. «зовсім не скликались, а тільки від 8 березня до 8 березня» та й навіть саме свято не всюди проводилось: «…а в деяких районах ради зовсім не приймали участь у проведенні цього свята й на запит… “що вами зроблено” відповідають “нічого” (В-Янісоль)». Усе відбувалось тоді, коли держава ще не згорнула жінвідділів і останні повинні були проводити активну діяльність протягом 10 років у цьому регіоні. Проте на практиці партійні функціонери навіть не розуміли підставових речей: наприклад, того, що існували суто жіночі квоти на суто жіночі курси загальнореспубліканського масштабу.

У 1928–1930 рр. у Маріупольському окрузі серед голів сільрад не було жодної жінки, а в Харківському у 1929 р. налічувалось 26 таких жінок-голів. Та харківські показники не вирішували загальної проблеми, а стратегічна індустріальна важливість Донбасу дозволяла місцевим партійцям уникнути суворих стягнень із Центру за незадовільну роботу серед жіноцтва.

Парадоксальний Південно-Західний край

Решту України більшовики називали Південно-Західним краєм: розвиток важкої промисловості тут був порівняно невеликий. 17/30 квітня 1917 р. Євгенію Готлібівну Бош, уродженку м. Вознесенська Херсонської губернії (сучасна Миколаївська обл.), обрали керівницею окружного (Чернігівської, Полтавської, Волинської та Подільської губернії) і паралельно обласного комітету РСДРП(б), куди входили інші регіональні організації з центром у Києві. За два тижні до цього на засіданні Київського міського комітету РСДРП(б) було запропоновано утворити різні комісії, в тому числі й жіночі, які «ведуть спеціальну агітацію серед жінок», але вже влітку від цієї ідеї відмовились. Одночасно в Одесі — де в кожному районі була людина, яка відповідала за роботу з жінками, — запланували жіночий з’їзд (фактично раніше, ніж у Петрограді).

«Стара» Україна взагалі відрізнялась виразними проявами фемінності: Софія (Олена) Соколовська очолювала Чернігівський міський та губернський комітет, який на 20 % складався з жінок, під час чергових встановлень радянської влади Чернігівщину очолювали то Євгенія Бош, то її дочки, тоді як сама Софія Соколовська встановлювала радянську владу на Одещині. Полтавська губернія мала найвищу чисельність жіночого пролетаріату. Але після остаточного встановлення більшовицької влади фактично переміг ліберальний фемінізм: 10 %-ву квоту на комуністок насилу виконували, а на засіданні пленуму Роменського окружного комітету партії 12 липня 1923 р. вказували на «слабкий потяг дівчат до КСМ. По округу на 700 членів КСМ тільки 60 дівчат в союзі; в Лохвиці на 80 парубків — 6 дівчат; на 140 парубків в Гадяче — 12 дівчат». У чому ж перемога? У тому самому році, незважаючи на чотириразову зміну завідувачки губжінвідділом, показники заснування ясел, «крапель молока», поліклінік, шкіл лікнепу та завуча, читалень, клубів, були високими і поступалися тільки столичному та Київському регіонам. І це при тому, що саме так звана Гетьманщина, тобто її мешканки — пересічні українки — взяли на себе ще такий тягар, як опіка над дітьми з регіонів, що постраждали від голоду, в тому числі і з Півдня України. Отже, відсутність україномовних комуністок заважала партійному контролю над жіноцтвом, але не заважала їхній самоорганізації та громадській активності. Тобто при низькій зацікавленості жіноцтва у партійних справах їхня фактична діяльність щодо вирішення важливих проблем була високою.

Дещо осібно від інших регіонів стояв Південь, що мало об’єктивні причини. Післяреволюційний період на Миколаївщині став переламним щодо «подвійної» маскулінності: база Чорноморського флоту остаточно розташувалась у Севастополі, тому можна казати про певну демілітаризацію міста та околиць, а кількість промислових центрів регіону не збільшилась, на відміну від таких маскулінних регіонів, як Донбас і Катеринославщина, рівень індустріалізації та урбанізації котрих постійно зростав. Раніше осередком дислокації Чорноморського флоту був Херсон. Можливо, певну роль відіграло й те, що в 1922–1937 рр. ці регіони адміністративно належали до Одещини з її фемінними гендерно-ментальними особливостями. Але у 1929 р. наркомздоров’я О. Єфімов переймався: «Миколаїв — це місто з диктатурою двох заводів, які навіть в дореволюційні часи мали вплив на місто — від робітників залежало все місто», бо традиції робітничої страхової медицини не передбачають адекватної уваги до міських лікарень, а тим більше дитячих ясел. На цих заводах працювало на той момент 30 % населення, тобто більшість жителів не входили в сферу інтересів підприємства, тому й бюджет був менший за пересічний український показник. Крім того, навіть ті медичні заклади, що діяли, т. Зейман назвала абортмахерськими лікарнями й наполягала: «Робити так, щоб аборти захопили всю лікарню, не можна». Але вдалось досягти успіхів щодо залучення дівчат до комсомолу, що було радше наслідком появи нового покоління, яке зростало не в «подвійному» маскулінному середовищі: у місті вже в 1925–1926 рр. дівчата становили 34,7 % від чисельності комсомольців, на селі 23,5 % (при гендерній квоті 25 %); у 1926–1927 р. жінки становили 29,5 % від депутатів міської ради, але за межами міста картина була не така оптимістична — частка жінок серед членів районних