Читати книгу - "Діалоги"

місто афінян, що його шматували тридцять тиранів? Вони вбили тринадцять сотень найкращих горожан, але й на тому не стало: у тій жортокості ставали ще жорстокішими. Був у тому місті Ареопаг, священний суд, де збирався сенат і подібний до сенату народ; щоденно засідала там сувора колегія катів, і те понуре приміщення було затісне для тиранів. Чи могло мати спокій місто, в якому скільки тиранів було, стільки й їхніх поплічників? Не було й жодних сподівань на те, щоб відзискати душевний спокій; не видно було чогось такого, що могло б зарадити такій навалі зла. Де ж бо те нещасне місто могло знайти для себе достатню кількість Гармодіїв{147}?

А проте був там, на видноті, Сократ, який розраджував засмучених сенаторів, підбадьорював тих, які вже зневірилися щодо держави, а багатіям, які переживали за свої нагромадження, докоряв запізнілим каяттям за небезпечну захланність, а тим, хто хотів його наслідувати, подавав великий приклад, вільно ступаючи серед тих тридцяти повелителів. І ці ж самі Афіни вбили його у в’язниці; особистої свободи того, хто глузливо дивився в обличчя цілій юрбі тиранів, не могла стерпіти суспільна свобода. Отож, маєш знати, що й у пригнобленій державі для розумного завжди залишається нагода виявити себе; втім, навіть у державі щасливій, процвітаючій — свої, дарма що без зброї, тирани: гроші, заздрість, безліч інших пороків.

Так от, відповідно до того, в якому стані держава і як розпорядилася доля, маємо або розгортатись, або згортатися, головне — рухатись, а не ціпеніти у путах страху. Справді-бо: мужем буде той, хто серед націлених у нього звідусіль небезпек, серед оружжя й ланцюгів не зрадить своїй стійкості, не заховає її. Та й не повинен: зберегти ж себе хоче, а не закопати. Курій Дентат{148}, якщо не хиблю, казав, що воліє таки бути мертвим, аніж жити мертвим. Найгірше, що може спіткати людину, — це бути зітертим зі списку живих ще до смерті{149}. Та коли ти опинився в не вельми сприятливій для держави добі, потрібно виборювати час для дозвілля й занять і, як у небезпечному плаванні, якомога скоріше завертати у гавань: не сподівайся, що справи дадуть тобі спокій — сам залиши їх у спокої.

VI

Спочатку треба приглянутися до себе самих, відтак — до справ, за які беремося, а ще — до тих, задля кого й з ким маємо займатися тими справами. Але передусім мусимо себе ж оцінити, бо частенько нам здається, що ми спроможні на більше, аніж можемо. Хтось, наприклад, перебільшує свої можливості у красномовстві; хтось інший обтяжує свій спадок витратами, які перевищують його спромогу, а ще хтось вимучує і без того слабке своє тіло аж надто втомливою діяльністю. Дехто, надто скромний, не надається до громадських справ: там потрібно твердого, впевненого чола. Декого, через зухвалість, не підпускають до високих порогів. Той не може опанувати свого гніву: найменша прикрість — і вже він проривається необачними словами. А цей — дає волю своїй дотепності, не може стримати соленого, тим і небезпечного, словечка. Для таких-от усіх кориснішим є спокій, аніж діяльність: ті, хто поривної, невгамовної вдачі, мали б уникати подразнень небезпечної для них свободи.

Потрібно оцінити й те, до чого беремося, і приміряти свої сили до тих речей, якими маємо займатися{150}. Адже більше сил має бути в того, хто підіймає тягар, ніж у самому тягарі; якщо ж їх більше у тягарі, то він неодмінно гнітитиме носія. А ще ж бувають справи не так важливі, як плодючі — породжують чимало інших справ. Тому-то слід уникати усього того, що стає початком безлічі нових занять. Не варто також в’язати себе тим, з чого потім нелегко вив’язатися. Берися за те, що можеш чи то довести до кінця, чи принаймні з певністю на це сподіватися, а полишай — що, попри твоє старання, триває й не зупиняється там, де ти намітив.

VII

Важливо також, добираючи людей, добре поміркувати, чи гідні вони того, щоб ми присвятили їм частину свого життя, чи самі, бува, не скористаються часом, який ми витратили. Адже деякі вважають, що це ми перед ними в боргу за ті послуги, які їм надаємо. Атенодор каже, що й на обід не пішов би до того, хто б не почувався через це його боржником. Гадаю, розумієш, що він тим паче не пішов би до тих, які своїми обідами розраховуються за послуги своїх друзів, а страви, що їх подають на стіл, — то для них як розподіл продуктів, начебто аж так нетерпеливляться вділяти почесті іншим. Забери у них свідків і глядачів — і їм не смакуватиме прихована від сторонніх очей харчівня. Зважити треба й на те, чи за своєю вдачею ти придатніший до ведення справ, чи до занять на дозвіллі й до споглядання — маєш хилитися до того, куди тебе спрямовує вроджений хист{151}. Ісократ{152} не вагався таки силою відволікти Ефора від адвокатських занять, був певен, що той більше надається для писання історії. Хистові, якщо він під примусом, мало що вдається{153}.

Ніщо так не втішає душу, як вірна й солодка дружба{154}. Яке ж бо то щастя — зустріти добре підготовлені серця, куди безпечно може увійти будь-яка таємниця, чиє сумління тебе менше тривожить, аніж твоє, чия мова розраджує у журбі, думка — допомагає у рішеннях, а сам вид — розвеселяє! Добираймо ж собі якомога більше таких щирих, що позбулися пристрастей, друзів. Адже пороки розповзаються й наче перестрибують на когось найближчого й шкодять при самому спілкуванні.

Отож, як і при всякій заразі, потрібно стерегтися, щоб навіть не присісти біля постелі того, хто, вражений недугою, вже палахтить усім тілом, бо накличемо біду й на себе, вдихнемо її. Так само й при доборі друзів маємо докладати всіх старань, щоби зближуватися з якомога менше зіпсованими. Бо варто змішати хворе зі здоровим — і вже маєш початок моровиці.

Та не думай, що раджу тобі ступати лише за мудрецем, лише з ним товаришувати. Де ж бо його знайдеш — того, за ким шукаємо цілими століттями? Найкращим є той, хто найменше поганий{155}. Ледве чи вдасться тобі похвалитися кращим вибором, якщо шукатимеш доброго мужа серед Платонів і Ксенофонтів, і серед того покоління, що веде свій початок від Сократа; або, якщо б тобі випала для тих пошуків доба