Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

я методично луплю цього ідіота по носу й уже переходжу до його ребер. Вечір у мене зіпсутий, і на цього придурка вилився весь апогей мого незадоволення.

– Гей, Бібліотекарю! – чую. Залишаю свого гомофобського молодика, що аж стогне, та бачу Гомеса, який обіперся на сміттєвий бак. Вигляд у нього дуже похмурий.

– Товаришу, – відступаю від хлопця, якого лупцював, а він вдячно бухається на тротуар, скорчившись у три погибелі.

– Як справи? – мені аж легше, навіть радісно від того, що зустрів Гомеса. Але він, здається, не поділяє моєї радості.

– Власне, не хочу тобі заважати, але ти зараз розчленовуєш мого друга.

Ага, так я й повірив!

– Ну, він сам напросився. Підійшов до мене та сказав: сер, мені терміново потрібно, щоб хтось мене замочив.

– Ну, що ж, чудова робота. До біса художня.

– Спасибі.

– Не заперечуєш, якщо я відколупаю звідси Ніка та відвезу його до лікарні?

– Для тебе нічого не шкода.

Чорт, а я збирався привласнити Ніковий одяг, особливо туфлі, – абсолютно нові «Док Мартени», темно-червоні, майже не ношені.

– Гомесе.

– Так? – зупиняється, щоб підняти друга, який випльовує зуб на своє коліно.

– Яке сьогодні число?

– Чотирнадцяте грудня.

– А рік?

Він дивиться на мене з виглядом людини, у якої є важливіші справи, аніж забавляти лунатиків; відтак намагається підняти Ніка, що, мабуть, надзвичайно виснажливо. Нік починає скиглити.

– 1991-й. Ти, мабуть, ще більше врізаний, аніж видаєшся, – з цими словами він іде вгору алеєю та зникає у напрямку входу до театру. Швидко підраховую. Не так давно від сьогоднішнього дня ми з Клер почали зустрічатися, тому з Гомесом ми ще ледве знаємо один одного. Не дивно, що він так грубо на мене витріщався. Він з’являється знов, уже без ноші.

– Трент розбереться з ним. Він брат Ніка. Не можу сказати, що він дуже задоволений, – йдемо на схід, спускаємося алеєю вниз. – Пробач, що запитую, любий Бібліотекарю, але чому, на бога, ти так убраний?

На мені голубі джинси, дитячий голубий светр з жовтими качечками, неоново-червона безрукавка й рожеві тенісні туфлі. А й дійсно, не дивно, що комусь закортіло віддухопелити мене.

– Це найкраще з того, що я міг знайти.

Сподіваюся, що пацан, з якого я все це зняв, був уже близько до свого дому. Тут десь градусів двадцять морозу.

– А чому ти так братаєшся з різними синками?

– Та ми разом навчалися на юридичному факультеті.

Ми вже проходимо повз задній вхід у воєнторг, і в мене виникає пекуче бажання надягнути щось пристойне. Ризикую шокувати Гомеса, та впевнений, що він переживе. Зупиняюся.

– Товаришу, це займе всього лиш хвилинку. Мені про дещо треба подбати. Почекаєш у кінці алеї?

– Що ти збираєшся робити?

– Нічого такого. Проникнення зі зломом. Не звертай уваги на чоловіка за шторами.

– Не проти, якщо піду з тобою?

– Ні.

– Добре, – говорить зажурено, – роби, що задумав.

Заходжу в нішу перед заднім входом. Це вже втретє пробираюсь у це місце, хоча наступних два випадки лише в майбутньому. У таких справах я вже мастак. Спершу відчиняю нескладний кодовий замок до решітки, відсовую її, стрижнем старої ручки та англійською шпилькою, яку перед тим знайшов на Белмонт-авеню, відчиняю американський циліндричний замок, а затим, щоб підважити внутрішню засувку між подвійними дверима, використовую шматок алюмінію. Voilá. Усе це займає десь хвилини зо три. Гомес спостерігає за мною з майже релігійним благоговінням.

– Де ти цьому всьому навчився?

– Просто спритність, – скромно відповідаю.

Заходимо всередину. Бачимо панель з мигаючими червоними блимавками, імітація сигналізації. Та мене не ошукаєш. Усередині дуже темно. Подумки згадую розташування секторів та поличок з товаром.

– Нічого не доторкайся, Гомесе, – намагаюсь говорити м’яко та спокійно.

Обережно проходжу поміж рядів, очі звикають до темряви. Починаю зі штанів: чорні Левіси. Також вибираю темно-синю фланелеву сорочку, тепле чорне вовняне пальто з подвійною підкладкою, вовняні шкарпетки, спіднє, грубі альпіністські рукавиці та шапку-вушанку. На своє задоволення, у взуттєвому відділі знаходжу Доки, точнісінько такі ж, як у мого дружбана Ніка. От тепер я готовий. Гомес тим часом десь там собі нишпорить за прилавком.

– Не напружуйся, – заспокоюю, – у цьому магазині не залишають готівку на ніч. Ходімо.

Вибираємось тим самим способом, що й зайшли. Легенько зачиняю двері та присовую решітку. У моєму пакеті попередній одяг. Пізніше спробую знайти благодійний кошик для Армії Порятунку. Гомес дивиться на мене так, ніби чогось чекає, ніби велика собака, яка хоче ще шмат м’яса. Це наштовхує мене на думку.

– Я дуже голодний. Ходімо до «Ен Сейзер».

– «Ен Сейзер»? Думав, ти запропонуєш пограбувати банк чи хоча б убити когось. Чувак, ти ж в ударі, не спиняйся!

– Мені треба підзарядитись. Ходімо.

Виходимо з алеї на парковку біля шведського ресторану «Ен Сейзер». Паркувальник мовчки вітає нас, коли ми проходимо його царством. Швидко перетинаємо Белмонт-авеню. Зараз лише дев’ята година, на вулиці повно людей, що вештаються без діла, безхатьків, любителів клубної тусівки та приміських шукачів пригод. Ресторан «Ен Сейзер» на вигляд наче острів нормальності поміж тату салонів та секс-шопів. Заходимо всередину та чекаємо біля солодощів, поки нам знайдуть місце присісти. У животі бурчить. Шведський декор дуже заспокоює, всі ці дерев’яні панелі та блискучий червоний мармур. Нас посадили у сектор для курців, якраз перед каміном. Усе ніби налагоджується. Знімаємо верхній одяг, вмощуємося, вивчаємо меню, хоча, будучи уродженцями Чикаґо, змогли би гармонійним дуетом проспівати його напам’ять. Гомес викладає усі свої причандали для паління поруч зі столовими приборами.

– Не заперечуєш?

– Валяй.

За те, щоб бути у компанії Гомеса, доводиться платити своїм маринуванням у постійному цигарковому диму, що клубками виходить з його ніздрів. Його пальці коричнювато-жовтого кольору; коли він скручує тютюн «Драм» у товстезний циліндр, вони легенько пурхають над тонким папером. Гомес облизує краї, скручує їх, засовує між зубів та прикурює.

– А-а-а.

Для Гомеса півгодини без куріння – аномалія. Завжди люблю спостерігати за людьми, коли вони задовольняють свої апетити, навіть якщо мені не до вподоби їхні захоплення.

– Не куриш? Зовсім?

– Я бігаю.

– А, так. Чорт, ти ж у прекрасній формі. Думав, що приб’єш Ніка, а ти навіть не задихався.

– Він занадто сп’янілий, щоб битися. Просто груша для биття.

– За що ти його так?

– Через дурість.

Приходить офіціант, повідомляє, що його звати Ленсом і що сьогоднішня фірмова страва – лосось та горох під білим соусом. Бере наше замовлення на напої та швидко вимітається. Бавлюся з соусницею.

– Він побачив, у що я убраний, і подумав, що я – легка здобич, набрався злості та захотів мене побити. Мої заперечення не приймалися. От