Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

його підштовхнув випадок із смертю хворої. Вона померла не на операційному столі, а через два місяці після операції, від інфекції, але хірург все одно вирішив, що в 80 років вже не слід оперувати серце. В інститут він почав ходити раз на тиждень, займався викладацькою діяльністю, консультував. У ці місяці Микола Михайлович назавжди залишив скальпель. Але операції снилися йому ночами.

* * *

Після прощання з хірургічною практикою М. М. Амосов присвятив час, що звільнився, новому захопленню – власній системі гімнастики, яка знову принесла йому всенародну популярність.

Восени 1993 року серцевий стимулятор відмовив, і його довелося замінити на новий. Операція пройшла успішно. Амосов відчував себе бадьорим. Йому виповнилося 80 років. Але незабаром після ювілею він почав помічати, що самопочуття погіршало, з’явилися труднощі при ходьбі.

Тоді-то Микола Михайлович і вирішив провести свій знаменитий експеримент: збільшити навантаження в три рази.

«Ідея була наступна: генетичне старіння знижує мотиви до напруги і працездатність, м’язи детренуються, це ще скорочує рухливість і тим самим посилює старіння. Щоб розірвати порочне коло, потрібно змусити себе дуже багато рухатися. Що я і зробив: гімнастика 3000 рухів, з яких половина, – з гантелями, плюс 5 км бігу».

Амосов став і дослідником, і піддослідним одночасно. Хто з-поміж людей, та ще з «водієм ритму» серця, що мінявся кілька разів, здатний на таке? Певне оновлення прийшло, і він знову оволодів силою долі. Саме плоди експерименту дозволили Миколі Михайловичу протягом декількох місяців у думках пройти по дорозі життя, щоб відобразити її на папері. Так виникла книга спогадів «Голоси часу».

Благополуччя продовжувалося близько трьох років. Але потім з’явилися задишка і стенокардія. Серце значно збільшилося в розмірах. Як фахівцеві академікові Амосову було ясно, що у нього розвивається прогресуючий порок серця. Була потрібна операція, відкладати вже не можна. Микола Михайлович знав: треба замінити аортальний клапан і накласти шунти на коронарні артерії. Але таких одночасних операцій ні в його інституті, ні в Москві, та ще у такому віці – після вісімдесяти, не робили. Сподіватися було практично ні на що.

І раптом Анатолій Руденко, хірург з амосівської клініки, його учень, поділився своїми враженнями про відрядження в клініку професора Керфера поблизу Дюссельдорфа. Там оперують у будь-якому віці. Смертність 1—3 %. «Я захопився, але навіть не подумав: «От би й мені!» – пише Амосов. – Так далеко. Та й чи варто?»

29 травня професор Керфер ушив академікові Амосову біологічний штучний клапан і наклав два аортокоронарних шунти. Гарантія клапану давалася на п’ять років.

Через три тижні Амосов з дружиною і дочкою, що супроводжували його в цій поїздці, повернулися додому. Серце не турбувало, проте слабкість і ускладнення ще два місяці утримували його в квартирі. З дня повернення він робив легку гімнастику, а восени повністю відновив свої 1000 рухів і ходьбу. Не бігав і гантелі в руки не брав. «Експеримент завершений», – написав він у закінченні до спогадів. Книгу видали до дня народження – в грудні Миколі Михайловичу виповнилося 85 років.

Весною 2002 року академік переніс інсульт, але не втратив бадьорості духу. В останній день життя, 12 грудня 2002 року, він почував себе непогано, і смерть до нього прийшла несподівано. Життя ученого увірвалося від обширного інфаркту. Він не дожив до 89 років усього 6 днів.

* * *

«Якби можна почати життя спочатку, я б вибрав те ж саме – хірургію і на додачу – мудрування над «вічними питаннями» філософії: істина, розум, людина, суспільство, майбутнє людства», – написав М. М. Амосов в «Автобіографії».

Микола Михайлович належав до тих обдарованих людей, хто завдяки цілеспрямованості і працьовитості за своє довге і нелегке життя зміг зробити дуже багато корисного. Це був один із найвидатніших і успішних хірургів; новатор, що проклав нові шляхи в хірургії легенів і серця і створив нову науку – біокібернетику; вчитель багатьох хірургів; глибокий і оригінальний мислитель, названий в Україні людиною сторіччя; невпинний пропагандист здорового способу життя; талановитий, цікавий письменник; громадянин, захисник Вітчизни і просто хороша людина, чесна, щира, добра…

Корольов Сергій Павлович

(1907—1966)

Видатний конструктор і учений, що працював в галузі

підкорення космічного простору. Творець ракет середньої

і міжконтинентальної дальності, штучних супутників Землі, пілотованих космічних кораблів, основоположник практичної космонавтики

Він хотів летіти в космос сам, його ім’ям названі кратери на Марсі і зворотній стороні Місяця, але про особисте життя двічі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської премії, академіка Академії наук СРСР Сергія Павловича Корольова відомо дуже мало. Коли Нобелівський комітет запитав у керівництва країни, кого можна представити на премію за перший супутник, Хрущов відповів: «Весь радянський народ!» Об’єднати спогади матері Сергія Павловича, його дружини, дочки, колег, підлеглих, товаришів по туполєвській «шаразі» можуть тільки ракети – від зовсім маленьких, таких, що стартують з візка, до величезних, в декілька десятків тонн, які він учив «літати». Ракети і були стрижнем цієї людини, завдяки якому він не загинув у сталінських таборах і який допомагав йому бути почутим там, де його чути не хотіли. І якщо розглядати в цілому життєвий шлях Сергія Павловича Корольова, то це – дорога від планера до космічних кораблів «Восток» і «Восход», але при цьому пряму лінію між Коктебелем і Байконуром провести не вдасться. І не тільки тому, що доля випробовувала його золотою копальнею, голодом на Колимі, аваріями в повітрі і вибухами на стартових майданчиках. Вже якщо вимірювати її ракетами, то Корольов, створюючи одну, вже замислював іншу, задовго до роботи над супутником він думав про те, як пошле в космос людину, і весь цей час накопичував знання, гуртував людей, які допоможуть йому це зробити. Він завжди був Головним Конструктором…

* * *

Майбутній конструктор космічних кораблів народився 30 грудня 1906 року (12 січня 1907 року) в Житомирі в родині вчителя Павла Яковича Корольова. Коли хлопчикові було близько трьох років, родина перебралася до Києва і незабаром після цього батьки розлучилися. Мама, Марія Миколаївна, відвезла Сергія до бабусі і дідуся до Ніжина, а сама здійснила своє давнє бажання – поступила на Вищі жіночі курси і стала вчителькою. У 1916