Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

– Щодо матросів я цілковито згоден з королем Едмундом, – мовив Рипічип. – Та особисто я збираюся сидіти за цим столом до самого світанку.

– Але чому, скажи, будь ласка? – вразився Юстас.

– А тому, – відповів миш, – що не буде мені прощення, якщо я повернуся до Нарнії, не скуштувавши через свою легкодухість найбільшої пригоди, яку мені дарує доля!

– Я залишаюся з тобою, Рипе! – зробив крок уперед Едмунд.

– І я також, – оголосив Каспіан.

– І я, – розхрабрилася Люсі.

Юстас теж вирішив залишитися. І слід сказати, що це був дуже сміливий, як для нього, вчинок. Адже, на відміну від решти, він, доки не потрапив на «Зоряного мандрівника», ніколи не читав і навіть не чув про чаклунство й тому відважитися на нічліг у цьому місці йому було найважче за всіх.

– Дозволю собі просити вашу величність… – почав був Дриніан.

– Ні, мілорде, – перебив його Каспіан. – Ваше місце на кораблі, й до того ж ви весь день трудилися не складаючи рук, а ми відпочивали.

Вони ще довго сперечалися, та врешті-решт Дриніану довелося підкоритися. Поки він у присмерку вів матросів до берега, усі, окрім хіба що безстрашного миша, відчували в животі зрадливий холодок.

Розсаджувалися не поспішаючи, і ви, либонь, здогадуєтеся чому. У всіх на гадці було одне й те саме, хоча ніхто не висловлював цього вголос. Вибір і справді був не з приємних: або просидіти всю ніч поруч із цими бороданями, хоча й живими, та якось наполовину, або примоститися від них подалі, а проти ночі й зовсім втратити з очей і думати-гадати, чи не оживуть вони саме опівночі? Ні, про це ліпше було не помишляти!

Не один раз обійшли вони навколо стола, маючи гадку: «Може, тут? А може, трохи далі? Чи з іншого боку?» Та ось, усі сіли десь посередині, але ближче таки до сплячих, ніж до протилежного краю.

Було біля десятої вечора, і довкола стало зовсім темно. На сході зайнялися уже знайомі нові сузір’я. Правда, Люсі були б милішими її старі знайомі – сузір’я Корабля, Леопарда та інші оздоби нарнійського неба.

Усі укуталися у плащі й принишкли, буцімто на щось чатуючи. Правда, спершу вони силувалися зав’язати непримушену розмову, та вона чомусь не в’язалася. Отож так вони сиділи та сиділи, і чути було лише шурхіт прибою.

Наступні декілька годин видалися їм вічністю. Та приспіла хвилина, коли всі раптом стрепенулися і зрозуміли, що все ж на якийсь час придрімнули. Зорі вже перемістилися по небесному склепінню, а саме небо було чорне-пречорне, і лише на сході вгадувалася сіра смужка. Усім було холодно, від довгого сидіння руки-ноги заніміли, і до того ж від спраги пересохло в горлі. Та ніхто не прохопився жодним словом, бо саме цієї миті всі відчули: щось відбувається.

Перед ними, за колонами, проступав невеликий пагорок. І ось просто-таки посеред його схилу відчинилися двері, і в дверному прорізі з’явилося світло; звідти хтось вийшов, і двері відразу зачинилися. Невідомий, видно, ніс у руках якийсь світильник, та вони не розбирали нічого, окрім самого цього вогника. Силует повільно наближався – і нарешті зупинився коло самого стола, якраз навпроти них.

Тепер вони розгледіли: це була висока дівчина в довгому світло-голубому вбранні. Золотаве волосся спадало їй на плечі. І, заледве побачивши її, вони збагнули, що таке справжня врода.

У руці вона тримала високу свічку в срібному шандалі, яку, підійшовши, поставила на стіл. Швидше за все, легкий бриз, що ввечері подував з моря, тепер зовсім вщух, бо полум’я свічки піднімалося догори так рівно, наче вона горіла в кімнаті з зачиненими вікнами й запнутими фіранками. Світло її відбивалося, виграючи, на золотих келихах та срібних тацях. Тут Люсі помітила на столі річ, на яку раніше не звертала уваги. Це був гостро заточений крем’яний ніж, від якого віяло прадавніми жорстокими віками.

Досі ніхто не вимовив ані слова, та ось Рипічип, а за ним Каспіан і всі решта встали, відчувши, що перед ними не проста дівчина, а благородна пані.

– О подорожні, що прибули здалеку до стола Аслана! – звернулася дівчина до них. – Чому ви нічого не п’єте і не їсте?

– Прекрасна пані, – відповів за всіх Каспіан, – ми боялися приторкатися до цих страв. Ми гадали, що це через них наші друзі поснули чарівничим сном.

– Вони їх навіть не скуштували, – сказала дівчина.

– Але ж що з ними сталося? – занепокоєно вигукнула Люсі.

– Сім років тому, – відповіла дівчина, – вони прибули сюди кораблем, вітрило якого було подране на клапті, а борти прогнили наскрізь. З ними були матроси. І один із ватажків, побачивши цей стіл, промовив: «Ми стомилися веслувати й латати вітрило. Краще сядьмо за стіл і зостаньмося тут на віки вічні». Але другий на це сказав: «Ні, краще повернути на захід, до Нарнії. Ймовірно, Міраз уже помер!» А третій, на вигляд найбільш владний і найсуворіший з усіх, обурено гукнув: «Ні й іще раз ні! Не личить нам, заморцям, шукати спочину та супокою! Стихія наша – пригоди й небезпека. Наші дні близяться до схилу. Тож проведімо останок життя в пошуках невідомих земель за східним горизонтом!»

Вони засперечалися, і той третій у гніві схопився за крем’яний ніж. Та даремно він до нього доторкався! Бо тієї ж митті всі троє заснули глибоким сном. І не прокинуться доти, доки з них не спаде закляття.

– Що це за крем’яний ніж такий? – запитав Юстас.

– Невже ніхто з вас не чув про нього? – відповіла запитанням дівчина.

– По-моєму, – сказала Люсі, – я колись бачила дещо подібне. Здається, таким ножем Біла Відьма вбила Аслана за кам’яним столом.

– Це той самий ніж і є, – сказала дівчина. – Його перенесли сюди, і він буде вічно зберігатися тут у славі та пошані, доки буде світ і сонце.

Едмунд, котрий уже декілька хвилин від неспокою совався на стільці, сказав:

– Сподіваюсь, ви не вважатимете це за нечемність та грубощі з мого боку… Я взагалі-то не страхополох. Ну, принаймні скуштувати цих наїдків не побоявся б. Та тільки тут ось яка справа: у наших мандрах нам довелося зіткнутися з багатьма дивами. І ми збагнули, що часто речі бувають не такими, якими вони спочатку нам здаються. Коли я дивлюся на вас, то мимоволі вірю вашим словам, але й чаклункам спершу довіряють так само. Як же ми дізнаємося, що ви нам друг?

– А ви не можете цього дізнатися, – відповідала дівчина. – Ви можете лиш вірити або ні.

Після нетривалої мовчанки пролунав голос Рипічипа:

– Сір, –