Читати книгу - "Альпійська балада"

її сну. Сповнений ніжністю до дівчини, він одхилив од її голови навислі стеблини маків, одігнав біленького пурхотливого метелика, який усе намірявся сісти на її волосся. "Нехай іще трошки… — думав Іван. — Іще — і треба йти… Йти вниз, у долину…"

Над затуманеним громаддям гір у спокійному вечірньому небі тихо догоряв широкий Ведмежий хребет. На крутих його схилах чимраз вище здіймалися сірі сутінки ночі й усе мінилося в рожевому блиску на шпилях-верхах.

Незабаром вони й зовсім погасли. Хребет одразу зіщулився й присів, імлистим серпанком укрилися гори, і на щойно світлому небі виглянули перші зірки. Іван, однак, уже не побачив їх — він заснув з твердим наміром: треба вставати.

Розбудила його Джулія. Мабуть, од холоду вона заворушилася, тісніше пригортаючись до Іванового боку. Ще сонний, він одразу відчув її й опам’ятався. Вона обвила його рукою і палко-палко зашепотіла у вухо ніжні слова — незнайомі, чужі, але любі йому слова. Хлопець пригорнув її і губами зустрів її губи…

Було вже зовсім темно. Похолоднішало. Чорними, на півнеба, горбами здіймалися ближчі верхи, вгорі миготіли обрідні зорі; вітер, либонь, зовсім ущух, бо не шелестіли навіть маки, тільки невтомно і розмірено шумів, булькав обіч них потік. Всі лугові трави запахли вночі так міцно, що від цієї духмяності п’яніла кров. Земля, гори, небо в спокійній упевненості дрімали теж, а Іван, звівшись на лікті, схилився над дівчиною і дивився — придивлявся до її обличчя, ніби не такого, як удень, а принишклого і ледь стривоженого. У великих очах мерехтіли тьмяні зорі. Нічні тіні невиразно блукали її обличчям, а її руки і в пітьмі не втрачали своєї трепетної жвавості — все голубили, пестили його плечі, шию, потилицю.

— Джуліє, — тихенько покликав Іван, усе пригортаючи дівчину до себе.

Вона покірно озвалася — нищечком, ніжно і віддано:

— Іваніо!

— Ти не боїшся мене?

— Нон, Іваніо.

— Що обманю, покину тебе.

— Нон, аміка. Іван нон обман. Іван — русо. Кароші, мілі русо!

Квапливо, з несподіваною для її тонесеньких рук силою вона притисла його до себе і радісно, тихенько засміялася.

— Іван — маріто. Нон сіньйор Дзонгаріні, нон Маріо. Русо Іван — маріто.

Хлопець, задоволений, навіть з прихованою гордістю в душі, спитав:

— А ти рада? Не пожалкуєш, що Іван — маріто?

Вона широко розплющила затінені його нахиленою головою очі — зірки в її зіницях стрепенулись і застрибали.

— Іван — кароші, кароші маріто. Мі будіт малєнькі— малєнькі філійо… Как єто по-рускі, скажі?

— Дитина?

— Нон дітіна! Как єто маленькі русо?

— А, син, — трошки здивовано підказав Іван.

— Так, сін. Єто карашо. Такой малєнькі-малєнькі, кароші сін. Он будєт Іван, да?

— Іван? Що ж, можна й Іван, — погодився він, глянув поверх неї в чорну далечінь хребта й зітхнув. І Джулія притихла, думаючи про щось своє. Обоє на мить змовкли, кожний поринувши в світ своїх думок. А довкола тихо лежали гори, тихо мерехтіли обрідні зорі, чорною непроглядною наміткою вкрилася макова лука. Було тихо-тихо, тільки шумів і вирував потік, але він не порушував спокою, тому Іванові здалося, що в цілому світі їх тільки троє — потік і вони. В останніх її словах зазвучало якесь занепокоєння, воно зігнало з Іванового обличчя усмішку. Втративши жартівливу легкість, він наткнувся на щось важке й серйозне в собі і, мабуть, уперше побачив іще одне ускладнення у їхніх взаєминах. А Джулія, навпаки, надумавши щось, раптом опам’яталася з радощів і знову стисла його в обіймах.

— Іваніо, Іваніо, карашо! Как єто карашо — філійо, сін! Малєнькі сін!

Потім вона розняла руки, перевернулася долілиць, зорі зникли в її очах, і обличчя засіріло в темряві бляклою плямою, на якій у глибоких затінках орбіт ледь помітно блищали очі. Миттєвий порив її змінився занепокоєнням.

— Іваніо, а где будет жіт? Рома? — Вона трошки подумала. — Нон Рома. Рома батіка уф бйозє! Трієсто?..

— Навіщо передчасно загадувати, — мовив він.

— О, — раптом тихо скрикнула вона. — Джулія знат. Мі будет жіт Росія. Білорусь. Село Терешкі, блізко-блізко два озєра… Правда?

— Може бути… Що ж…

Умить вона щось пригадала і насторожилась.

— Терешкі кольхоз?

— Колгосп, Джуліє. Хіба що?

— Іваніо, пльохо кольхоз?

— Нічого. Колись же покращає. Не вік йому й… поганим бути.

Великою п’ятірнею він скуйовдив її шорстке густе волосся, Джулія випручала голову й, відхилившись, пригладила її.

— Вольос будет болшой. Джулія растьот болшой кароші вольос. Болшой вольос красіво, да?

— Звичайно, — погодився він. — Гарно.

Вона помовчала якусь мить і потім, вертаючись у думках до попереднього, сказала:

— Іван будєт лавораре[50] ферма, плантація. Джулія будєт… Как єто?.. Віртін[51] вілла.