Читати книгу - "Танок з драконами"

юрмище возів, ношів та пішоходів. Але погонич вдарив слоника п’ятами і примусив рухатися.

Торговців-рибників тут було вдосталь і більше; всі намагалися перекричати один одного, вихваляючи вранішній вилов. Квентин їх розумів хіба що через слово, та не мусив знати слів, щоб упізнати рибу. Він побачив тріску, марлинів, оселедців, діжки мушлів та скойок. Перед однією яткою висіли вугри, на іншій виставляли велетенську черепаху, розтягнуту за ноги залізними ланцюгами і важезну, наче кінь. У барильцях з морською водою та водоростями вовтузилися краби. Декілька торговців смажили шматки риби з цибулею та буряками, продавали перчену рибну юшку з невеличких залізних казанків. Посередині майдану, під потрісканою безголовою подобою якогось давно померлого тріарха, почав збиратися люд — там карлики лаштували виставу. Маленькі чоловічки були вдягнені у дерев’яні обладунки, наче крихітні лицарі — до турніру. Квентин побачив, як один сів на собаку, а інший застрибнув на свиню… але негайно з’їхав і впав під вибух сміху.

— Ти ба, кумедні, — мовив Геріс. — Мо’, постоїмо, глянемо бійку? Тобі, Квенте, не завадить трохи розважитися. Бо ти зараз схожий на старого, що півроку не спорожняв кишки.

«Мені вісімнадцять років. Я на шість років молодший за тебе, — подумав Квентин. — Де я тобі старий?» Але вголос сказав:

— Мені байдуже до кумедних карликів. Якщо тільки вони, часом, не мають корабля.

— Коли раптом і мають, то дуже маленького.

«Гостиний двір» своїми чотирма поверхами царював над берегом, корабельнями, коморами та всім іншим, що їх оточувало. Тут купці зі Старограду та Король-Берега юрмилися одним натовпом зі своїми братами у ремеслі з Браавосу, Пентосу та Миру, з волохатими ібенійцями, світлошкірими прибульцями з Карфу, вугільно-чорними літньоостров’янами у накидках з пір’я, ба навіть тінев’язами, що ховали обличчя під личинами, а прибували з Асшаю коло Тіні.

Камені бруківки пашіли теплом навіть крізь шкіру чобіт Квентина, що саме злізав з гатаю. Коло «Гостиного двору» в тіньку поставили на кобильницях стіл, прикрашений смугастими блакитно-білими прапорцями, що тріпотіли під кожним порухом вітру. Четверо сердюків з лихими та зухвалими очима розвалилися на стільцях навколо столу і гучно кликали до кожного чоловіка або юнака, що їх проминав. Квентин знав, що то за одні. «Вітрогони». Їхні затягачі шукали свіже м’ясо для лав полку, перш ніж той вирушить до Невільницької затоки. «Кожен чоловік, що підпише їхню угоду — то ще один меч для Юнкаю, ще один клинок, спраглий до крові моєї майбутньої нареченої.»

Один із «Вітрогонів» загорлав до них. Квентин відповів:

— Я не говорю вашою мовою.

Він добряче писав і читав високовалірійською, та майже не мав нагоди нею розмовляти. А волантинське яблучко таки впало далеченько від валірійської яблуньки.

— Вестеросці? — запитав чолов’яга посполитою мовою.

— Дорнійці. Мій хазяїн торгує вином.

— Хазяїн?! Тьху, бридота! Хіба ти невільник? Ходи з нами і стань сам собі хазяїном. Невже ти хочеш померти в ліжку? Ми тебе навчимо меча та списа. Ринеш у битву під рукою Строкатого Князя, повернешся багатшим за короля. Хлопчики, дівчатка, золото — що захочеш, усе твоє, аби стало мужності взяти. Ми ж «Вітрогони», ми самим богам війни пхаємо під хвіст!

Двоє сердюків почали ревти хвацькі слова під якусь бадьору музику. Квентин зрозумів достатньо. «Ми — Вітрогони, — співали вони. — Пожени нас, вітре, до Невільницької затоки, де ми вб’ємо короля-різника і розсунемо ноги драконовій королеві.»

— Якби з нами були Клетус та Віл, ми б сходили по здоровила та гуртом перебили б оцих зухів до останнього, — мовив Геріс.

«Але Клетус та Віл мертві.»

— Не зважай, — відповів Квентин.

Сердюки не припиняли глузувати їм у спини, поки вони вибиралися дверми «Гостиного двору» — кликали блідою неміччю та полохливими дівчиськами.

Здоровило чекав на них у їхніх кімнатах на другому поверсі. Заїзд їм настійливо вихваляв керманич «Жайвора», та все ж його хвали було не досить, щоб Квентин лишив речі та золото без охорони. У кожному порті вдосталь швендяє крадіїв, нишпорок та повій, а у Волантисі — більше, ніж у решті.

— Я вже був наставився вас шукати, — мовив пан Арчибальд Крицак, виймаючи засув і пускаючи їх досередини.

«Здоровилом» його надумав величати власний брат у перших — Клетус Крицак — але мало б знайшлося людей, гідніших цього прізвиська. Арч був заввишки у шість із половиною стоп, широкий раменами, череватий, з ногами наче стовбури дерев, долонями завбільшки зі свинячі окости і геть непомітною шиєю. Якась дитяча хвороба багато років тому позбавила пана Арчибальда усього волосся, і тепер його лиса голова нагадувала Квентинові гладкий рожевий морський камінь.

— То що нового? — спитав він. — Що сказав той перемитник? Ми маємо човна?

— Корабля, — виправив Квентин. — Так, він нас доправить. Просто до найближчого пекла.

Геріс сів на продавлене ліжко і стягнув чоботи.

— З кожною годиною мене щодалі більше вабить Дорн.

Здоровило мовив:

— А я казав і кажу, що таки варто спробувати гемонську дорогу. Може, там не так небезпечно, як кажуть люди. А як і небезпечно, то що? Більше слави тим, хто її подолає. Та й хто насмілиться до нас причепитися? Пий з мечем, я з келепом… хоч який гемон зуби зламає!

— А раптом Даянерис загине, поки ми там мулятимемося? — запитав Квентин. — Ні, нам конче потрібен корабель. Хай навіть такий, як «Пригода».

Геріс зареготав.

— Ти, мабуть, жадаєш Даянерис сильніше, ніж я думав, коли ладен кілька місяців нюхати оту купу лайна. Я ж за три дні благатиму врізати мені горло. Ні, мій князю, молю тебе — тільки не «Пригода».

— Ти маєш для нас кращий шлях? — запитав Квентин.

— А таки маю. Оце щойно второпав. Шлях у свій спосіб небезпечний, і чесним його ніяк не назвеш… але до твоєї королеви він приведе швидше, ніж гемонська дорога.

— Кажи, — мовив Квентин Мартел.

Джон

Джон Сніговій перечитував листа, аж доки слова не почали розпливатися і змішуватися. «Я не можу цього підписати. І не підпишу.»

Він мало не спалив пергамен просто на місці, але стримався і ковтнув пива з тієї половини кухля, що лишилася від попередньої самотньої вечері. «Але ж мушу. Мене обрали князем-воєводою. Стіна належить мені. І Варта теж. А Нічна Варта не втручається у панські чвари.»

Коли Скорботний Ед Толет прочинив двері й доповів, що прийшла Йоля, Джон зітхнув полегшено і відклав листа маестра Аемона