Читати книгу - "Зворотний бік світів"

деревах… Тільки сонця та чистого неба над головою бракувало для ідилії. Бо й тут над головою висіло похмуре сіре небо. «Вкрутили б лампочку, чи що», — пробурмотіла до себе.

— Прийшли, — сказав сірий, зупиняючись посеред галявини.

— Куди? До Яровороту? — поцікавилася Мальва.

— Ні. До чого тут Яроворот? Перед тобою вхідна брама світу Досконалості, — урочисто промовив сірий.

— Щось я не пригадую такого світу, — огризнулася дівчина.

— Той, хто мало знає, вважає, що знає все. Це про тебе, чи не так? Тебе, здається, звуть Мальвою? Цікаве ім’ячко. Квіткове. — Чоловік поводився зверхньо. Мальву це дратувало. Що він про себе думає?

— Ну, у мене хоч ім’я є, а в декого і це забрали. Рабство якесь, чесне слово. — Навмисно зробила паузу. Дивилася на сірого, хотіла впіймати його погляд, та він завбачливо ховав його під каптуром. Тоді різко сказала: — Ну і де цей так званий досконалий світ, га? Я люблю ліс і пташиний спів, але, певно, під досконалістю не лишень це мається на увазі?

— Звісно, не це, Мальвочко, дорогенька! — почула за спиною надто солодкий голос.

Озирнулася. Перед нею стояв ще один чоловік у сірому балахоні. Правда, той не ховав обличчя під каптуром і сяяв штучно приліпленою посмішкою.

Мальві стало не по собі. Ліпше вже неприхована неприязнь, аніж ось такі фальшиві лестощі. Ледве впоралася зі своєю мімікою, вчасно сховавши неприязнь під маску розгубленості.

— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, мила дівчинко! Донька великого безсмертного Стрибога! — фальшивив під соловейка солодкий голос чоловіка. — Нехай Творець дарує тобі щедротно свою прихильність.

Мальва у відповідь кивнула. На більше її не стало.

— Ласкаво просимо у світ Досконалості, люба. — Чоловік зробив надріз на руці, струсив кілька крапель на землю, тоді ефектно плеснув у долоні і…

Дерева перед ними розступилися, наче завіса. Мальва із сірим стояли на високому пагорбі, а перед ними відкривався досі не знаний для неї світ.

Унизу лежало містечко. Охайне, чисте, наче іграшкове. Око легко могло охопити його повністю. Однакові двоповерхові круглі будиночки стояли, відгороджені один від одного крихітними, теж круглими, подвір’ями, утворювали прямі, наче стріли, вулиці, котрі вели кудись до центру. І там, очевидно, на центральній площі сходилися. Якраз біля єдиної високої будівлі міста. Вона стриміла білою громіздкою щоглою. Правда, до височезного Храму Чорнобога їй ще далеко. Як і до хмародерів зі світу Єдиного Бога. Напевно, то був будинок уряду чи Храм сірості, якщо такий існує. Так собі подумала Мальва.

Від того всього віяло якоюсь штучністю, неправильністю чи, навпаки, надто досконалою правильністю. Мальва зрозуміла, що її найперше збентежило в тому світі: відсутність людей та машин на вулицях і відсутність сонця. Цілковита. Зрештою, могла бути рання пора і сонце ще не зійшло, однак при такій хмарності воно і не зійде, точніше, можна й не дочекатися. Утім, внутрішній голос підказував їй: сонце в цих краях — непроханий гість. А люди? Навіть якщо це досвіток, то заблукалі особини з песиками на вигулі чи випадкові перехожі мали б зустрічатися, а автівки й поготів. Не подобався їй цей світ, геть не подобався.

— Красиво, правда ж, мила дівчинко! О, у нас буде достатньо часу, щоб усе в цьому світі побачити, понюхати та помацати. Я особисто проведу для тебе екскурсію. — Сірий широко посміхнувся. І раптом театрально закотив очі: — Ой, вибач, дорогенька! Забув сказати, що я — добрий та вірний приятель твого батька Стрибога. Йому вже повідомили, що ти в нас. І щойно він звільниться, відразу примчить за тобою.

Сірий говорив з теплою усмішкою на устах. Відсутність емоцій у голосі, металевість у погляді, бездушність у посмішці. Мальву аж пересмикнуло від того. А вже ліпше темні з їхньою ненавистю до всього світлого, аніж ця гидка гра і сірі щупальця-очі, які прагли угвинтитися у її душу. Мальва поставила захист. О, пану сіромасі далеко у вмінні навіювання до Мора, і якщо вона того здолала, то тут і поготів. Навіть не намагалася зчитати думки тих, хто населяв цей світ. Відчувала, що тут ані світла, ані темна магія не діє. Усе заблоковано.

— Звідки ви знаєте мого батька? — запитувала, зовсім не ховаючи свого невдоволення. — Зрештою, я до вас у гості не збиралася. Я хотіла потрапити до Яровороту. Може, ви мене туди спровадите? Буду дуже вдячна.

Сірий при згадці про Яроворот скривився.

— Яроворот? Ні-ні. Це неможливо. У нас із цим світом певні непорозуміння. Ліпше нехай батько вирішує, що з тобою робити. Утекла з Темного світу, вештаєшся хтозна-де. Хіба це нормально для юної безсмертної — бути такою безвідповідальною?!

Він не запитував. Він констатував очевидне. Безвідповідальна особа Мальва криво посміхалася:

— Зараз ви мені нагадуєте мого діда Мора. Той теж мене пиляв без кінця та обзивав безвідповідальною, а ще закликав до виваженості та мудрості. Е-е-е, пане… Даруйте, як вас звати? Ви наче не назвалися.

Сірий скривився. Дівчина запитувала про очевидне.

— У сірих немає імен. У нас заведено один до одного звертатися «сірий брате». Ім’я робить людину залежною. За допомогою імені легко людину прив’язати до чогось чи до когось. Відсутність імені — це внутрішня воля для тебе, повна незалежність. Світ сірих — досконалий світ. Тут мешкають звичайні смертні люди, які займаються самовдосконаленням і себе, і довколишнього світу, працюючи на Творця. Ми, старші брати, сірі брати, безсмертні, лишень допомагаємо цьому світу, сприяємо розвитку.

Сірий говорив багато і натхненно. Але Мальва не вірила ні єдиному слову. Вона знала трагічну історію загибелі світу Застиглого Сонця, який погубили сірі. Мальва уважно вдивлялася в очі сірого брата. Когось він їй нагадував, когось доволі рідного та близького. І аж схопилася рукою за голову, коли здогадалася. Перебила чоловіка на півслові та вигукнула:

— Ви — Шепіт, батько Остапа, так?

Чоловік устромився в неї очима. Масна і солодка патока сповзала з його обличчя, і зараз воно було справжнім — мармуровим, безжальним і навіть жорстоким:

— Як ти смієш, дівчино, кидатися такими звинуваченнями? У сірих немає дружин, у сірих не буває дітей, бо у них немає сім’ї. І навіть батька та матері в них немає. Існує лишень велика ідея, якій ми, сірі брати, сумлінно служимо.

Мальва обурено вигукнула:

— Що, ідея? Ви — великий дурень, Шепоте. В Остапа ваші очі, вуста та лоб. Це гени, і від цього не відкараскаєшся, якби не старався. Мати такого сина — це гордість. Для чого тоді жити? Для ідеї, яка може в результаті виявитися хибною чи навіть шкідливою та небезпечною?

— Як ти смієш?! — обурився сірий.

— Ба, більше,