Читати книгу - "Крила кольору хмар"

Улітку липа нестримно п’янить, а бджолиний гул мені видається музикою, і та музика під хорами сонця наповнює аж по вінця. І ти вже не боїшся ні упирів із «Темного янгола», ані інших потвор. Вони нічого тобі не заподіють, бо коли співають бджоли, то всі упирі світу кволо мовчать.

Осінь приносить великими пригорщами стільки запахів та ароматів, що часто-густо не можеш зрозуміти, до чого ти гурман: чи до запаху груш, яблук, слив, чи до польоту бабиного літа над твоїм рідним містом, чи до такого ніжного кольору неба, яке настільки особливим буває лише восени.

А на додачу до всього — надпотужна енергія цього парку. Я знаю добре, що це місце — сакральне… Відчула відразу, тільки-но моя нога торкнулася першого каменю на старій дорозі. Потім мені багато про Знесінський парк розповідали добрі люди. Особливо мій гарний приятель пан Олег. Він — історик за освітою та хранитель цього місця. Так я його жартома називаю. А може, так воно і є? Такому місту, як Львів, просто необхідний Хранитель.

Він ідеально надається до цього. Людина, котра не прив’язана нічим матеріальним до буденності, — ані дружини, ані коханки, ані дітей. Принципове нехтування благами сучасної цивілізації — стільниковим телефоном, телебаченням, різними гаджетами, Інтернетом — і жодної залежності. Не здивуюся, коли дізнаюся, що в нього немає ані пральки, ані порохотяга, ані мікрохвильовки. Такий собі схимник, який активно боронить і парк, і все, що є в ньому, від зазіхань порожніх душ і товстих гаманців. Пан Олег наполегливо веде боротьбу з темними, затурканими душами. То він мені нарозповідав купу легенд і бувальщин про ці місця. І тепер я усіх своїх приятелів сюди приводжу, і вони, як і я, зачаровуються старим та добрим Львовом. Тим, про який ми не здогадуємося чи якого ми не хочемо знати…

І тепер вони — частинка мене. Старі капища, які досі збереглися у парку «Знесіння». Пагорби або гори: гора Стефана (мені подобається більше стара назва — Вовча гора), Замкова гора, гора Лева (не люблю, коли кажуть Лиса), гора Баба, гора Чернеча або Зміїна, гора Хомець (біля її підніжжя було колись капище самого Рода).

А на тому місці, де зараз церква Вознесіння, переконує мене пан Олег, ще не так давно стояла фігура Діда, а на пагорбі поруч — фігура Баби. Ну яка баба без діда, скажіть? Існує давня приказка, що коли Дід із Бабою сварилися, то над «Знесінням» падав дощ. Я й не сумніваюся в тому, бо правдива жінка до сліз може довести не тільки живого хлопа.

А Світовидове поле в центрі Європи? Це взагалі щось невимовне! Космос… Коли я дивлюся з даху свого будинку на Знесінський парк, — а се найліпше робити взимку, коли дерева безлисті, — то, знаєте, направду хочеться, як до багаття серед неймовірно холодної стужі, підійти ближче та зігрітися. А знаєте, що капище Світовида має форму яйця? Ага, отого з давньої старої казки, яйця-райця, яке оберігає мудрий Змій, голова котрого покоїться під Зміїною горою, а серце його — то серце Європи. Я фізично відчуваю тепло, яке вирує під містом. І борони Боже вас, люди, розсердити його…

Та найдужче мене бентежить і лякає цвинтар нехрещених душ біля підніжжя гори Лева. Якби ви могли бачити те, що бачу я, то, повірте, вам би й на думку не спало будувати щось на такому цвинтарі чи тривожити спокій тих, хто досі там блукає неупокоєний.

А яке сакральне місце без води, яка вирує в жилах цього парку? Води могутньої та сильної, яка тут тече в усі сторони світу, яка починається тут, у глибинах-надрах землі, яка виносить на собі її прадавню енергетику і щедро ділиться нею з нами. Людською мовою то — головний європейський вододіл. Тобто лінія, котра розділяє басейни європейських річок на умовно північні та умовно південні. Одні з них впадають до Атлантичного океану і морів північної Атлантики, інші — до Середземного моря і морів його басейну.

І, знаєте, коли мені найважче і вже не допомагає дах, не допомагають церковні дзвони, я мандрую цим парком і повертаюся завжди з нього наповнена життям. Бо жива!

***

Сьогодні мої думки мандрували не лишень Знесінським парком. Пережите напередодні вивільнило частинку мене з темниці незнання. Я багато нового вчора і почула, і побачила. Частинка мене, яка досі дрімала, враз вирвалася на волю. І навіть не знаю тепер, чи так це добре. Повірте, нелегко вчитися жити з тим умінням, яке маєш і яке до якогось часу було приховане від тебе самої. Так, не можна не зміцнілому ще розуму давати в руки небезпечну зброю. Та хтось урешті вирішив, що я готова, і маєш. Як казала моя бабуся? «Коли зійде твоє сонце…»

Тепер розумію, звідки взялися мої давні зацікавлення ще на першому курсі янголами, особливо сірими. Легенда чи ні? Хто добере? Але світ аж кишить розповідями, переказами, навіть письменницькими романами чи худфільмами, особливо голлівудськими, де сірі янголи якщо не друзі всього людства, то вже точно не вороги. Ті, які між богом та сатаною, обрали людей? Хм…

Так, коли Валерій Едуардович розпитував про янголів, я не сказала всього, що знаю. Навіщо? Його влаштовувала моя необізнаність. Не згодна з тими, хто каже, що дурням щастить. Але якщо хтось у цьому переконаний, то чому не підіграти?

А сказати не все точно не означає збрехати. Чи таки можна назвати це брехнею?

Нас завжди манить загадковість. Загадкові сірі. Такі собі Робін Гуди серед янголів. Ті, які не стали ні на бік світла, ані на бік темряви. Ті, які захотіли служити людям. Та це все лишень красива легенда.

Служити людям? Хто? Той, хто спокусив Єву яблуком, чи той, хто очікував, чим завершиться боротьба між світлом та темрявою?

Сірі янголи. Вони зараз між людьми не з доброї волі. Усе вирішили за них, і їм нема куди повертатися. На небо не візьмуть, а в пекло — завжди встигнеться так низько впасти.

Задля самовдосконалення я навіть перечитала книгу Єноха. Що сказати? Люди дуже люблять сентименти і чиюсь слабкість готові перетворити на позитив.

***

Коли я спустилася з даху, під дверима квартири мене чекав Антон. Він сидів на підвіконні сходової клітки, аж сірий від думок. Я могла пройти повз тихо-тихо, і він би мене не почув — настільки був занурений у себе. Та я не стала цього