Читати книгу - "Катерина"

був єдиним з усієї ватаги, кого хоч трішки поважав сотник, а парубок за те віддячував йому вірністю. – Ходи-но сюди.

Тарас жваво підхопився на ноги.

– Так, пане Макаре.

– Дорогу до Борисів пам’ятаєш?

– Пам’ятаю.

– Зможеш знайти там бабу на ймення Килина Мальчиха?

– А чого ж не зможу, язик у мене є.

Яковенко вдоволено всміхнувся.

– То добре. Лягай зараз спати, а завтра, як зійде сонце, вирушиш до Борисів. Мальчиха та, баба жадібна, дам грошей, а ти ще пообіцяєш, скільки скаже. Усе дам, тільки нехай виманить Катерину за село.

Тарас почухав вошиву голову.

– А як не схоче?

Сотник реготнув.

– Схоче, – Упевнено промовив він, поблискуючи очима. – То, Тарасе, така відьма, що й сама ще доплатить, аби Катрю зі світу зжити, а вже за гроші…

– А що ж мені робити? – запитав Тарас, почухуючись.

– Чекатимеш їх за селом, візьмеш іще хлопців, та, гадаю, що все обійдеться. Катерину на коня й до мене на хутір. Усе зрозумів?

Тарас хитнув вошивою головою.

– Та все.

– То йди, відпочивай.

Почухуючись, Тарас поплентався до ганчір’я, на якому спав, а сотник замислено зиркнув йому вслід. Цей неотесаний, тупуватий трішки юнак йому все ж таки подобався, бо вмів він зберігати вірність, умів слухатися наказів і був дуже далекий від зазіхань на владу. Батько його також чоловік хороший, відданий і вірний, та й мати… Згадавши Одарку Рогозиху, сотник досадливо покривився. Досить вродлива, пишна тілом та висока баба давно, ще за життя свого Микити, увібгала собі в дурну голову, що любить сотника Яковенка, та як був чоловік живий, то ще трималась, а отепер нема йому від неї спасу, сама, утративши сором і гордість, освідчує своє кохання йому, мало не волає про те, що жити без нього не буде, не підозрюючи, що бажає повторити долю його дружини Магди. І ніяк не хоче зрозуміти та баба пришелепувата, що не потрібна вона йому, що іншої жадає він із ненаситною жадібністю, і на все готовий піти, аби заволодіти нею. І заволодіє, і син Одарчин йому в цьому допоможе.

Було вже геть після півночі, коли грабіжницька ватага нарешті вгамувалася та почала позіхати, широко роззявляючи смердючі, гнилі роти. Вони поснули швидко, кожен собі щось бурмочучи уві сні, а сотник ще довго лежав, удивляючись у ясне зоряне небо, не маючи сили заснути, не здужаючи викинути з думки зеленоокої красуні, яка скоро належатиме йому.

5

Ранок у домі графа Гнатовського розпочався з галасу розгніваної пані Настуні Горобецької. Катерина, яку Криштоф приніс додому на руках уже під ранок, солодко спала, коли до їхніх із Криштофом покоїв, навіть не постукавшись, увірвалось розлючене рудоволосе створіння в чудовій блакитній сукні й нахабно вихопило її з обіймів сну.

– Не чекала від вас такого, – засичала вона, зовсім не по-панському бризкаючись слиною та важко дихаючи. – Невже ви настільки неотесана, що змогли нажалітися графові на мої слова?

Катерина сонно залупала.

– А що сталося?

Настуня зіщулила гарні свої очі.

– Що сталося? А те, що через вашого довгого язика мене виганяють із цього будинку, принизливо виганяють, наче… наче яку лиходійку. А все це через вас, пані… – Настуня з огидою оглянула Катерину, – графине!

Людоньки добрі, скільки ж отрути було в тому слові, що Катерині зробилося зле. Учорашній вечір, який дещо забувся за міцним сном, промайнув перед очима, і вона згадала, як ця пихата пані кружляла перед її чоловіком, бажаючи звабити, згадалось те чорне запаморочення, що найшло на неї саму. І вона холодно поглянула на паню Настуню.

– Я не вказувала чоловікові виганяти вас.

– А чому ж він виганяє?

– А то я вам повірила, що ви приїхали сюди заради нього, і сказала йому про це…

Настуня тупнула ніжкою.

– А навіщо ж ви йому сказали?

– Спочатку я й не думала цього робити, але ви змусили мене до цього, пані, та й то я сказала це тільки після того, як Криштоф наполіг.

– Я вас змусила до цього? Про що ви таке говорите, добродійко? – Гладке лялькове личко пані Горобецької перекосилося. – Я розумію, що ви з бідняків і збрехати вам нема…

Катерина стрімко скочила на ноги.

– Не треба ображати бідних людей тільки за те, що вони народились не в пишних палацах. Я, хоч і бідного, кріпацького роду, не приходила у вашу хату та не намагалася вкрасти найдорожче, не спокушала танцем вашого чоловіка, бо не навчена серед бідняків на таке нахабство.

Настуня нехороше всміхнулась.

– Ах, то он у чому річ. Ви приревнували мене вчора до Криштофа Адамовича та вирішили нацькувати його на мене? Я, зізнаюсь, недооцінювала вас, не подумала, що то ви тільки з виду здаєтесь простенькою, а насправді… Криштофу Адамовичу можна тільки поспівчувати, що попав у такі тенета. – Вона всміхнулась. – То вам не сподобався мій учорашній танець? А графові, можу вас запевнити, він дуже сподобавсь, і, якби ви не чкурнули, я не сумніваюся, він би впав до моїх ніг.

Катерина опустила очі, густими віями приховавши біль, що промайнув у них від цих слів, а коли підняла їх знову, то Настуня побачила в них тільки холодну неприязнь.

– Ви так уважаєте? – запитала вона тихо, згадавши, як шукав її Криштоф, як обіймав під зорями, й упевненість у його коханні з такою силою охопила її серце, що вона змогла навіть усміхнутись до своєї суперниці. – Але ж чому тоді він не лишився з вами, а кинувся за мною?

Настуня трішки розгубилась.

– Ну, не знаю…

– А я знаю й скажу вам. Мій чоловік побіг за мною, бо кохає мене, і той ваш танок залишив його геть байдужим.

– Неправда!

– Правда.

– Та ви ніколи не зможете зробити його до повної міри щасливим, повірте мені. Що можете ви, неотесана сільська дівка, дати йому? Та ви вже скоро набриднете йому своєю безграмотністю, та з вами ж і поговорити освіченій людині немає про що…

Катерина знову опустила очі, бо настирна пані влучила прямісінько в ціль. Бо вона й сама боялася того, що хутко набридне Криштофу її селянське сприйняття всього, брак освіти. Але ні, узяти над собою верх вона не дозволить. Та й хіба в ній, тій освіті, щастя, коли немає між двома любові, коли не поєднані їхні серця цим почуттям?

– Я дам йому своє кохання, – тихим, але впевненим голосом відповіла Катерина, бо чисте почуття та закохане серце – єдине, що вона могла подарувати чоловікові. Настуня перекосила рота, немов скуштувала кислиць, але заперечити нічого не змогла, і здригнулась, коли від порога пролунав ніжний голос Криштофа:

– І я візьму його з радістю.

Катерина звела на нього очі й умить зашарілась, усім серцем усотуючи у себе ласкавий блиск його очей. Вона забула навіть про присутність у кімнаті цієї пихатої Настуні, мов і не було її тут, а згадка про ніч, яку вони з Криштофом провели під зорями, змусила почервоніти ще більше, бо ніч та поєднала їх іще дужче.

Криштоф увійшов до покоїв.

– Пані Насте, ви ще тут? Хіба ж я не порадив вам збирати речі?

Настуня заблимала очицями.

– Так, я пам’ятаю. Я тільки зайшла попрощатися з любою графинею та запросити її до нас у Київ, маменька буде дуже рада.

– І це все?

Настуня спробувала всміхнутись.

– Певно, так.

– Тоді йдіть збирати речі. Роман уже чекає на вас, щоб відвезти додому, і мати моя хоче попрощатися.

Настуня оживилась.

– О, а Ірина Саввівна не прохала вас, щоб я залишилась?

Криштоф відповів їй прохолодним поглядом.

– Це мій будинок, і тільки я вирішую, кому тут залишатися, а кому ні. Ваша присутність мені неприємна, ви відкрито образили мою дружину, ще й трохи не посварили нас. – Криштоф покривився. – Краще не затримуйтесь, люба пані, і щасливої вам дороги.

– Дякую, – вичавила із себе Настуня й, кинувши на Катерину останній, не зовсім добрий погляд, із ображеним, нещасним виглядом попростувала геть із кімнати, мало не схлипуючи. Катерину раптом охопили докори сумління, бо чи не надто суворо обійшовся