Читати книгу - "Коли впаде темрява"

мудак його вдарив? Чи він казав щось про залізну монтувалку? Важко пригадати.

Лі знову отримав удар чоботом під зад. Він вискнув і знову ткнувся головою в бетон.

— Виходьте, леді, бо я розвалю йому голову! У мене зараз нема вибору!

Голос її почувся ближче. Ще нетвердий, проте в ньому вже чулося обурення.

— Навіщо ви це зробили? Ви не мусили цього робити!

— Я викликав поліцію по мобільному, — промовив чоловік, що стояв над Лі. — Патрульний прийняв дзвінок на сто сороковій милі. Отже, ми маємо десять хвилин, можливо, трохи менше. Містере Лі-Лі, ключі від машини у вас чи в неї?

Лі потребував часу, щоб згадати.

— У неї, — нарешті промовив він. — Вона казала, що я занадто п’яний, щоб вести машину.

— Чудово. Еллен, ідіть туди, сідайте у ваш «крузер» і рушайте геть. Їдьте, поки не дістанетеся Лейк Сіті, і, якщо у вашій голові є хоча б стільки ж мозку, скільки Господь подарував качці, ви також не будете озиратися.

— Я не залишу його тут з вами! — Вона вже говорила насправді сердито. — Тим більше коли у вас у руках ота штука!

— Робіть, що наказано. Їдьте зараз же, а то я відмантулю його капітально.

— Ви головоріз!

Чоловік зареготав, і цей його сміх налякав Лі більше, ніж слова, які той вимовляв.

— Рахую до тридцяти. Якщо ви до того не від’їдете звідси у південному напрямку, я знесу йому голову з плечей. Відіб’ю її, як кульку в гольфі.

— Ви не можете…

— Роби, що сказано, Еллен, роби, люба.

— Ви чули його, — промовив чоловік. — Ваш великий іграшковий ведмедик бажає вам щасливої дороги. Якщо вам схочеться, щоб він продовжив добивати вас — і вашу дитину — завтра ввечері, не маю нічого проти. Мене не буде поряд завтра ввечері. Але зараз ви мене вже затрахали. Пішла геть, тупорила, воруши своєю сракою.

Таку команду вона розуміла, ще й подану добре знайомою їй мовою, тож Лі побачив зі своєї пригніченої лінії погляду, як повз нього промайнули її голі ноги в сандаліях. Чоловік, що його завалив, почав голосно рахувати: один, два, три, чотири…

— Поспішай же, в біса! — заволав Лі, й знову йому дісталося чоботом по дупі, але вже не вдарило, а хіба гойднуло. Але все ’дно боляче. А тим часом бе! бе! бе! лунало далеко в ніч. — Воруши своєю сракою!

Тут вже її сандалії залопотіли. Поряд із нею побігла її тінь. Чоловік дорахував до двадцяти, коли завелася швейна машинка, що правила «крузеру» за двигун, і до тридцяти, коли Лі побачив хвостові вогні машини, яка почала задкувати на паркінгу. Лі очікував, що зараз його почнуть бити, і попустився, коли цього не сталося.

Потім «крузер» повернув на виїзну алею і звук двигуна почав стихати, а тоді чоловік, що стояв над ним, промовив дещо невпевнено.

— Отже, — промовив чоловік, котрий завалив його. — Що мені тепер робити з тобою?

— Не бийте мене, — подав голос Лі. — Не бийте мене, містере.

Коли зникли з очей вогні «крузера», Гардин перекинув з однієї руки до іншої монтувалку. Долоні в нього спітніли, і він її ледь не впустив. Недобре вийшло б. Залізний важіль, впавши, голосно б дзвякнув об бетон і Лі підхопився би вмент. Не такий він здоровань, як уявляв собі Дикстра, але небезпечний. Він уже довів це.

Аякже, небезпечний для вагітних жінок.

Проте не варто так гадати. Якщо він дозволить хлопчику Лі-Лі скочити на рівні, розпочнеться абсолютно інша гра. Він відчув, як Дикстра починає задкувати, намагається подискутувати на цю, а далі, либонь, і на інші теми. Гардин відштовхнув його. Не той час і не те місце для розпатякувань університетського лектора.

— Отже, що мені тепер робити з тобою? — поставив він питання, що прозвучало непевно.

— Не бийте мене, — промовив чоловік, що лежав долі. Він носив окуляри. Це був великий сюрприз. Ні Дикстра, ні Гардин не уявляли собі його в окулярах. — Не бийте мене, містере.

— Є ідея. — Дикстра наразі сказав би: «У мене народилася ідея». — Знімай окуляри і клади поряд на землю.

— Навіщо…

— Не патякай, роби, що кажуть.

Лі, одягнений у вицвілі голубі «лівайси» та сорочку в стилі «вестерн» (тепер її край виліз на спині з-за пояса й прикривав йому сідниці), торкнувся своїх окулярів у тонкій металевій оправі правою рукою.

— Ні, давай іншою рукою.

— Чому?

— Не питай мене. Роби, що кажуть. Знімай окуляри лівою рукою.

Лі зняв свої чудернацькі крихкі окуляри і поклав їх на бетон. Гардин моментально на них наступив каблуком чобота. Почулися неголосний тріск і делікатний рип скла.

— Навіщо ви це зробили? — схлипнув Лі.

— А ти як думаєш, навіщо? У тебе є пістолет чи ще якась зброя?

— Ні! На Бога, ні!

І Гардин йому повірив. Якщо б він мав зброю, це міг бути хіба якийсь карабін на алігаторів, і лежав би він у багажнику його «крузера». Але й це не було на нього схоже. Стоячи надворі біля жіночої вбиральні, Дикстра уявляв собі там якогось здорованя роботягу. Цей же парубок виглядав, як якийсь бухгалтер, який хіба що тричі на тиждень качається у тренажерному залі «Голд’з Джим».

— Я зараз збираюся піти до своєї машини, — сказав Гардин. — Вимкнути тривогу й поїхати геть.

— Авжеж, авжеж, це саме те, що…

Гардин примусив його замовкнути, знову поставивши чобіт йому на задницю, і погойдував ним цього разу більш загрозливо.

— Чому б тобі не стулити пельку? Як, до речі, гадаєш, що це ти тут щойно творив?

— Навчав ту курву, аби…

Гардин вгатив йому по стегну ледь не щосили, лише в останню секунду трохи пом’якшивши удар. Трішечки. Лі заволав від болю й страху. Гардина стривожило те, що він щойно зробив і як він це зробив — абсолютно бездумно. Ще сильніше його стривожило те, що йому хотілося це повторити, але вдарити дужче. Йому сподобався крик болю й страху і хотілося почути його знову.

То чи дуже він відрізняється від оцього Лі-Зі-Сральні, котрий лежить отут і чітка тінь, що спадає від будівлі, перекреслює по діагоналі йому спину? Схоже, що не дуже. Ну то й що? Питання було нудним, на кшталт — ваша улюблена телепередача? На думку спало цікавіше. Постало питання, наскільки різко він зможе вдарити свого друзяку Лі-Лі в ліве вухо, при цьому не жертвуючи точністю на користь сили. Просто у вухо, з носака. Який при цім буде звук, йому теж цікаво було б почути. Приємний, напевне. Звісно, таким чином він може вбити цього чоловіка,