Читати книгу - "Пентаграма"

гірше бути нікому не потрібною. Їй стало гірко прокидатись і знати, що, коли вона цілий день узагалі не встане з ліжка, ніхто цього не помітить.

Тому вона взяла в дім пожилицю. Славну дівчинку з Нур-Трьоннелага. Іні всього на кілька років більше, ніж було Олауг, коли вона приїхала в Осло, і живе вона в тій же кімнаті для прислуги. Напевно, вечорами лежить і сумує за тишею рідного містечка, мріючи втекти від столичного шуму.

А може, вона помиляється: адже в Іни з’явився кавалер. Олауг ніколи його не бачила і вже тим більше з ним не розмовляла, але чула зі спальні його кроки по задніх сходах, де для Іни був персональний вхід. За часів молодості Олауг із цим було суворо, а зараз… Хто може заборонити Іні приводити чоловіків у свою найману кімнату? Та Олауг і не хотіла, вона боялася, що одного дня Іна поїде з ким-небудь і залишить її саму. Вона ж стала майже як близька подруга або як дочка, якої в Олауг ніколи не було.

Молодих обтяжує дружба з людьми похилого віку, Олауг прекрасно це розуміла, тому вона прагнула не бути нав’язливою. Іна завжди була з нею привітна та доброзичлива, але іноді літній жінці здавалося, що це через низьку квартплату.

О сьомій вечора починалася церемонія, що стала вже майже ритуалом: Олауг брала тацю з чайником, чашками, тістечками та йшла пригощати Іну. Вести розмови вона вважала за краще саме в її кімнаті. Дивно, але й досі ця кімната подобалась Олауг більше за інші. Саме там вона почувалася вдома. Базікали вони про все на світі. Іна з особливою цікавістю слухала про війну і про те, що відбувалося на віллі Валле. І Олауг охоче розповідала, як сильно Ернст і Ранді Швабе любили одне одного, як годинами просиджували у вітальні, розмовляючи, іноді він лагідно поправляв їй локон, що вибився із зачіски, а вона ніжно схиляла голову йому на плече. Бувало, Олауг підглядала за ними із-за кухонних дверей. У Ернста Швабе була ставна фігура, густе чорне волосся, високий чистий лоб і погляд, який так швидко з жартівливого ставав серйозним, із гнівного – пустотливим, із упевненого, коли він був зайнятий важливими справами, в легковажний – у справах дрібних і повсякденних. Ранді Швабе подобалась Олауг іще більше, вона милувалась її блискучим рудим волоссям, лебединою шиєю та дивовижними очима, колір яких мінився від блакитного до темно-синього. Таких красивих очей Олауг ні в кого ніколи не бачила.

Коли вона спостерігала за ними в такі хвилини, то думала, що ці споріднені душі створені одна для одної й ніщо у світі не зможе їх розлучити. Щоправда, іноді після відходу гостей веселощі на віллі Валле змінювалися гучними скандалами.

Після одного такого скандалу, коли Олауг уже була в ліжку, до неї в кімнату постукав Ернст Швабе. Не вмикаючи світла, він сів на край ліжка і сказав, що його дружина в гніві пішла з дому й ночуватиме в готелі. По запаху вона визначила, що він випив. Вона була молода й недосвідчена і розгубилася, коли цей чоловік, на двадцять років старший за неї, якого вона шанувала, яким захоплювалась і в якого – так! – трішки була закохана, попросив її зняти нічну сорочку, щоб подивитися на її тіло.

У той перший вечір він її не зайняв. Просто подивився на неї, погладив по щоці та сказав, що вона дуже красива. Потім підвівся й вийшов. І їй здалося, що він, незрозуміло чому, ледве стримував сльози.

Олауг підвелась і зачинила балконні двері. Скоро сьома. Вона відхилила двері на задні сходи й побачила на килимку перед дверима Іни пару дорогих чоловічих черевиків. Значить, у неї гість. Олауг сіла на ліжко й почала слухати.

О восьмій двері скрипнули. Вона почула, як хтось узувається та збігає вниз по сходах. До кроків, що віддаляються, додався ще якийсь звук, схожий на тупіт собачих лап. Вона пішла на кухню й поставила чайник.

Через декілька хвилин вона постукала до Іни в двері. І здивувалася, коли та не відповіла. Було чутно тільки, як у кімнаті тихо грала музика.

Вона постукала знову – як і раніше, ніхто не відповів.

– Іна?

Олауг штовхнула двері – ті піддалися. Насамперед вона звернула увагу на задуху. Вікна були зачинені, фіранки опущені – в кімнаті було дуже темно.

– Іна?

Мовчання. Може, спить? Олауг переступила поріг і подивилася за двері, де стояло ліжко. Порожньо. Дивно. Старі очі звикли до темряви, і вона розрізнила фігуру Іни в кріслі-гойдалці біля вікна. Було схоже, що вона спить: очі заплющені, голова злегка повернена набік. Олауг, як і раніше, не розуміла, звідки звучить ця тиха музика.

Вона підійшла до крісла:

– Іна?

Квартирантка і зараз не відповіла. Тримаючи тацю однією рукою, Олауг іншою обережно поторкала щоку дівчини.

Із глухим стуком упав на килим чайник, за ним дві чашки, срібна цукорниця з німецьким імперським орлом, попільничка та шість тістечок.

У ту мить, коли впав чайник Олауг – а вірніше, сім’ї Швабе, – Столе Еуне підняв свій, себто чайник Головного управління поліції округу Осло.

Вирішивши влаштувати у своєму кабінеті нараду, Б’ярне Мьоллер запросив Еуне і провідних слідчих: Тома Волера, Харрі Холе і Беату Льонн.

Усі троє мали втомлений вигляд. Можливо, через те, що надія спіймати лжекур’єра, яка було з’явилася, поступово згасала.

Після оголошень по телебаченню та радіо в поліцію почали надходити дзвінки. Щойно Том Волер підготував по них коротке зведення: з двадцяти чотирьох дзвінків тринадцять надійшло від знайомих активістів, які поспішали поділитися думками завжди – навіть коли нічого не бачили. Залишалось одинадцять сигналів. Із них шість указували на справжніх велокур’єрів, а чотири повідомляли вже знайому інформацію – в понеділок близько п’ятої вечора в районі площі Карла Бернера бачили велосипедиста. Правда, з’ясувалося, що поїхав він по Трондхеймсвейєн. Єдиний цікавий дзвінок надійшов од таксиста, який бачив хлопця на велосипеді, в шоломі, окулярах і жовтій футболці поряд зі Школою мистецтва і ремесла: він їхав угору по Уллеволсвейєн незадовго до передбачуваного моменту вбивства Камілли Луен. Жодна служба кур’єрської доставки не планувала маршрутів через Уллеволсвейєн в цей час, але пізніше з’явився хлопець зі «Скорохода», який зізнався, що вирішив зробити гак, аби ковтнути пивця у вуличному кафе біля Санктхансхьоуген.

– Іншими словами, усе марно? – узагальнив Мьоллер.

– Рано ще робити песимістичні висновки, – відповів Волер.

Мьоллер кивнув, але вираз обличчя у нього був невеселий. Усі в кімнаті, окрім Еуне, знали,