Читати книгу - "Зашморг"

шосе. Навкруги неозорий степовий простір, і тільки на півночі, вдалині, де-не-де громадяться невисокі вершини найближчих гір. Тут воші мають якийсь неправдоподібний вигляд, наче мамонти.

Старенька наша «Волга» біжить, однак, досить прудко і навіть наважується обганяти чепуристі приватні машини. Тим часом Дагір вручає мені путівку і, посміхаючись, каже:

— Ой, як важко дістати, ти б знав! Лише за один день. Це ще добре, що — листопад. А влітку…

Я з цікавістю розгортаю путівку, в яку вже вписано моє прізвище.

Ось нарешті і Тепловодськ. Зразу за новобудовами починається курортна зона міста: парки, сади й мальовничі будівлі санаторіїв, широкі тихі вулиці з шеренгами старих, розлогих дерев, акуратно підстрижених кущів.

У просторому вестибюлі санаторію мене зустрічає літня нянечка у білому халаті. Закинувши вгору голову, вона дивиться на мене, і в очах її я помічаю подив: такий здоровань приїхав, бачите, щось там таке лікувати. Либонь, видер по знайомству дармову профспілкову путівку.

У просторій гарній їдальні я знайомлюся з сусідами за столиком: це симпатична молода жінка, аспірантка з Свердловська, у вишуканих штанях з велетенським кльошем, і двоє літніх інженерів з Донбасу.

— Ви тут уже не вперше? — запитую я одного з інженерів.

— Що ви, — посміхається той. — От ми з моїм другом в один рік виразку дістали і разом котрий уже рік її лікуємо. Котрий рік, Яшо?

— А, — махає рукою його друг. — І рахувати не хочеться.

— А я тут уперше, — встряє молода жінка. — Подруга вмовила. Вона он за тим столиком сидить. Така гарна, в голубій кофтинці, бачите?

Вона сміється.

— То подруга ваша тут не вперше? — запитую я.

— Вдруге. Вона тут торік була.

— До речі, давайте познайомимося, коли вже нас звела доля, — пропоную я і звертаюсь до молодої жінки: — Адже не можу називати вас «товаришу аспірант» або «громадянко із Свердловська»?

— А я й цього про вас не знаю, — сміється вона. — Мене звуть Рая. А подругу мою — Валя.

Ми всі знайомимося одне з одним, і це виходить надзвичайно церемонно та смішно. Ввечері ми умовляємось іти всі разом у кіно.

Так минає перший день мого надзвичайного відрядження.

Я живу у невеликій затишній кімнаті з балконом, щоправда, вдвох з молодим і веселим шахтарем Віктором Богдановим. У нього тільки-но зарубцювалася страшенна виразка, але Віктор сповнений співчуття до мене і тим вкрай засоромлює мене. Логіка його міркувань гранично проста.

— Ну, добре, — каже він. — Мені така хріновина по заслузі. Точно. Якщо б ти стільки випив, скільки я, у тебе їх було б чотири. У мене ще порода якнайміцніша. Але ти взагалі не п'єш, я бачу. А теж, розумієш, таке страждання заробив.

Одне слово, з Віктором ми знайшли спільну мову.

Цілком благополучно відбувається у мене і перша зустріч з моїм лікарем, літньою жінкою з дивовижно молодими та лагідними очима. Я, по-моєму, вірогідно змальовую їй свої відчуття від виразки шлунка, яка нещодавно зарубцювалася. У всякому разі, я нічого не забуваю з інструктажу, який провів зі мною лікар нашої медчастини. І хоч моя курортна картка авторитетно підтверджує все мною сказане, Клавдія Пилипівна — так звуть мого лікаря — після дуже поверхового, на мій погляд, огляду, чомусь досить скептично поставилась до моїх скарг.

— Ну, що ж, любий юначе, — зітхає вона і дивиться на мене своїми лагідними, з промінчиками зморщок очима. — Лікуйтесь, коли приїхали.

Під час нашої бесіди я, звичайно, не забуваю про справжню мету свого приїзду сюди. І, вибравши зручний момент, запитую:

— Ви, певно, багатьох своїх хворих пам'ятаєте?

— Звичайно, — киває посивілою головою Клавдія Пилипівна, водночас заповнюючи мою історію хвороби.

— Торік у вас тут моя сестра лікувалася, — кажу я.

— Як її прізвище? — цікавиться Клавдія Пилипівна. — Теж Лосєва?

— Ні. По чоловікові Топіліна. Віра.

На секунду мені стає сумно. От я уже й віддав Віру заміж.

— Щось не пригадую, — хитає головою Клавдія Пилипівна і продовжує писати. — Напевне, її вів інший лікар. Ви не знаєте, в якому корпусі вона жила?

— Ні. Я вам покажу її фотографію! — вигукую я, немов ця щаслива думка тільки зараз осяйнула мене. — Якраз вона тут і знімалася, на екскурсії.

Клавдія Пилипівна з цікавістю розглядає фотографію і, уявіть собі, відразу впізнає Віру. Спрацьовує чисто професійна пам'ять, тому що Клавдія Пилипівна навіть називає, на що хворіла Віра, вживаючи при цьому мудроваиі латинські терміни.

Мало того, Клавдія Пилипівна навіть пригадує дивний випадок, який стався з Вірою. Та раптом зникла на два дні. Вранці, кудись поїхала, а повернулася увечері наступного дня. Потім виявилося, що голова одного з колгоспів, розташованого порівняно недалеко від міста, надіслав по неї машину. І там, у колгоспі, вона змушена була заночувати: надвечір раптом хлинула неймовірна злива, що стихла лише наступного дня. На запитання сусідки по кімнаті, навіщо Віра туди поїхала, вона дуже коротко і незрозуміло відповіла: «У службових справах». Віру всюди розшукували, дзвонили до міліції. Цей випадок дуже схвилював усіх, і тому Клавдія Пилипівна запам'ятала його.

Взагалі у мене якось одразу з'явилося досить широке коло знайомств.

Рая і Валя, аспірантки з Свердловська, життєрадісні та грайливі дівчата, приїхали сюди, по-моєму, з іще меншими даними, ніж я. Вони по тричі на день міняють туалети, строкатість і легковажність яких надвечір незмінно збільшується, не пропускають, з їхніх слів, жодного концерту і їздять на всі екскурсії, хоч погода нас не тішить і дощ тут ллє мало не щодня.

З Валею ми вже вдруге за цей день ідемо разом пити мінеральну воду до джерела, яке розташоване у мальовничому старовинному парку.

— Ви, здається, не перший рік тут відпочиваєте? — запитую я.

— Лікуюсь, — суворо поправляє мене Валя. — Я минулого року теж тут була.

— Дивіться! І сестричка моя теж торік була тут. Але залишилась не дуже задоволеною.

Так, слово за словом, я «згадую», що випадково захопив фотографію сестри і, покопирсавшись у кишенях, показую її зацікавленій Валі.

— А як звуть вашу сестру? — запитує Валя.

— Віра…

І знову Віра зі мною, немов жива. І знову я починаю відчувати її смерть як втрату не тільки дуже хорошої, але й особисто мені знайомої людини. Це почуття усе більше зростає в міру того, як я пізнаю цю дівчину, її життя, її вчинки, слова, її симпатії та радості, і… Ні! От бід її і злигоднів я не знаю. А це ж саме те, що мені слід знати.

— Віра? — перепитує Валя і задумливо хитає головою. — Ні, щось не пригадую. — І раптом, пожвавившись, вигукує: — Ой, і Костя тут, теж сфотографувався. Треба ж таке! Ось