Читати книгу - "Худий"

— Наскільки я зрозумів, ти був надто далеко від Уайнента, щоб помітити, чи він збуджений? Чи з ним ланцюжок для годинника? Чи тхне від нього порохом тощо?

— Вірно. Я побачив лише його профіль й усього, але будь певен, що я його впізнав.

— Не сумніваюсь. Що далі?

— Мені він не передзвонив. За годину, як я повернувся до себе, пролунав дзвоник з поліції: вбито Джулію. Ти можеш зрозуміти тепер, що я ні на хвилину не подумав погано про Уйнента. Кажу: можеш зрозуміти, бо й досі не вважаєш його вбивцею. Коли я приїхав на місце злочину і.' поліція почала розпитувати мене про Уайнента, я відчув, що його підозрюють, і повівся так, як на моєму місці вчинили б дев'яносто дев'ять відсотків адвокатів заради своїх клієнтів, — нічого не розповів, що бачив його біля будинку небіжчиці саме в той час, коли міг статися злочин. Я їм сказав те саме, що й тобі: про призначене побачення з Уайнентом, на яке він не з'явився, і дав зрозуміти, що з готелю «Пласа» поїхав просто до Германа.

— Це можна зрозуміти, — погодився я. — Безглуздо було б свідчити проти нього, не вислухавши його пояснень.

— Саме так. Але вся халепа в тому, що я не почув од нього ніяких пояснень. Я чекав, що він з'явиться, подзвонить, якось озоветься — даремно; аж зрештою у вівторок я отримав від нього листа з Філадельфії, в якому він жодним словом не обмовився про свою відсутність на побаченні в п'ятницю й ніяк не пояснив… а втім, ти сам бачив той лист. Що ти про це думаєш?

— Тобто чи не вказує той лист на його провину?

— Так.

— Не дуже, — заперечив я. — Швидше за все цього можна було від нього чекати, якщо він справді її не вбивав, — занепокоєння не власне підозрою поліції, а тим, що вона завадить його роботі, бажання усунутись від зайвих клопотів — звісно, доволі плутана писанина, коли не брати до уваги його розумову зсунутість. Як на мене, він написав той лист, не усвідомлюючи, що найкраще для нього було б переповісти, як він провів той день, в який сталося вбивство. Ти певен, що він їхав саме від Джулії, коли ти його побачив?

— Тепер певен. Власне, тоді я про це і подумав спершу. Потім вирішив, що він міг повертатися зі своєї лабораторії, яка міститься на Першій авеню, лише за кілька кварталів від того місця, де я його побачив. І хоч лабораторія замкнена з часу його зникнення, ми оновили там обладнання минулого місяця, — все чекало на його повернення, тож цілком можливо, що він туди зазирнув. А проте поліція так і не встановила, чи заходив він до лабораторії, чи ні.

— Я все хотів тебе спитати — кажуть, він відростив бороду. Чи справді…

— Ні. Те саме довге худорляве обличчя з кошлатими білуватими вусами.

— І ще: вчора вбили такого собі Нунгейма, маленького на зріст…

— Я вже знаю, — урвав мене він.

— Я подумав про того коротуна, який міг за тобою стежити.

Маколей вирячився на мене.

— Думаєш, то був Нунгейм?

— Не знаю. Хотів би тебе спитати.

— Я теж не знаю, — відказав він. — Ніколи не бачив Нунгейма і не…

— Коротун, не вище за п'ять футів і три дюйми, вагою близько ста двадцяти фунтів. На вигляд років тридцять п'ять — тридцять шість. Блідий, чорнявий, темноокий, очі близько посаджені, великий рот, довгий м'ясистий ніс, вуха, як крила кажана, хитре обличчя.

— Це цілком міг бути мій переслідувач, — зазначив Маколей, — а втім, не роздивився його зблизька. Думаю, якщо поліція дозволить мені подивитися на нього, — він знизав плечима, — хоча тепер це вже не має значення. На чому я зупинився? Ах, так, на неспроможності зв'язатися з Уайнентом. Це поставило мене в скрутне становище, оскільки поліція вирішила, що я просто брешу, а сам з ним спілкуюсь. Ти теж так думав, правда?

— Атож, — погодився я.

— І разом з поліцією, певно, підозрював, що я таки зустрівся з ним у день убивства чи то в «Пласі», чи деінде пізніше?

— Це виглядало вірогідно.

— Так. І частково в цьому, звісно, була рація. Адже, зрештою, я його справді бачив, до того ж у такому місці й у такий; час, що відразу б вказали поліції на його Вину — з великої літери «В». Через те, збрехавши спершу інстинктивно і завбачливо, потім я вже брехав свідомо і навмисне. Герман був на засіданні цілий день і не знав, скільки часу я його дочікувався.: Луїза Джекобс — моя хороша приятелька. Не вдаючись у подробиці, я пояснив їй, що в її силах допомогти врятувати мого: клієнта, якщо вона засвідчить, ніби я приїхав за одну-дві хвилини після третьої, й Луїза охоче погодилась. На випадок чогось непередбаченого я порадив їй говорити, що вона, власне, не пам'ятає точно, коли я приїхав, проте наступного дня я, мовляв, згадував час свого приїзду, а в неї не було підстав мені не вірити — одне слово, хай усе валить на мене. — Він глибоко зітхнув. — Все це тепер байдуже. Важливе інше — те, що я дізнався ранком від Уайнента.

— Він надіслав чергового божевільного листа?

— Ні, подзвонив. Я домовився, що ми з тобою ввечері з ним зустрінемось. Пояснив, що ти не станеш займатися його справою, доки з ним не побачишся, тож він погодився на зустріч. Звичайно, я хочу покликати поліцію. Захищати його так і надалі не дозволяє сумління. Я можу його виправдати з огляду на схибнутість і відправити до божевільні. Це єдине, що я можу і хочу для нього зробити.

— Ти вже повідомив поліцію?

— Ні. Він подзвонив, коли вони пішли. Та однаково, я хотів спершу обміркувати все з тобою. Бо, зізнатися, не забув, чим тобі зобов'язаний і…

— Пусте, — заперечив я.

— Зовсім ні! — Він обернувся до Нори. — Він, певно, вам не розповідав, як одного разу врятував мені життя у воронці від снаряда в….

— Байки, — пояснив я Норі. — Він вистрілив у противника, не влучив, а мій постріл був удатний, ото й усього. А може, — звернувся я знову до Маколея, — хай поліція поки зачекає? Скажімо, ми сходимо спершу з тобою на зустріч і вислухаємо, що пін скаже. А коли упевнимось, що саме він убивця, схопимо його і свистком підкличемо поліцейських.

Маколей сумно посміхнувся:

— Ти ще сумніваєшся, еге ж? Що ж, я готовий зробити так, як ти бажаєш, хоч це і здається… А втім, може, ти зміниш свою думку, коли я переповім