Читати книгу - "Одного разу…"

ж дитячими напруженими обличчями. Вони теж стараються. Я – єдиний глядач у порожньому залі. Я прийшла подивитися, як співає моя мама. Так вона ходила дивитися на мене в дитячий садок…

Співаючи, мама поглядає в мій бік – їй хочеться співати краще й голосніше від усіх, щоби мені сподобалось.

Мені подобається.

Навіть не очікувала, що «народний хор ветеранів праці» так добре співає! Я пишаюся мамою. Моє серце стискається: я знаю – це та сама мить, від якої згодом захлинатимусь все життя – не продихнути.

«Щедрик-щедрик-щедрівочка – прилетіла ластівочка…»

…Батько довго порається із замком.

Замок скрегоче.

Ключ не слухається – не хоче повертатися.

А я думаю: нехай ці двері не відчиняться. Я боюся побачити батька.

Не можу уявити, який він.

Двері відчиняються.

Він важко тримається на ногах і, розчахнувши двері, розвертається – іде до ліжка.

Нас ціла делегація – рідних і близьких. Ми приїхали попрощатися.

Він лежить у ліжку, і його волосся, на диво, як у молодості – чорне-чорне.

«Він не дає помити голову! – каже доглядачка. – І взагалі, не дає помитись!»

Я пам’ятаю його зовсім іншим – іронічним і гарним, навіть зухвалим, якому навряд чи хтось з жінок міг сказати слово впоперек. Тепер він лишився сам.

Він давно не виходить з квартири, лише стукає в стіну сусідам, щоби ті занесли чарочку й сигарети – його щоденний «хліб насущний».

Він лежить на сірих простирадлах, і я не знаю, чи впізнає мене. Ми не бачились багато років.

Але він раптом показує на свою щоку й киває на мою: там у нас однакові родимки…

І каже:

– Порода!

Так він казав колись давно, у моєму дитинстві.

Я не знаю, що зробити. Даю попити води. Він п’є.

– Я люблю тебе, тату, – кажу я.

– Я тебе теж, – важко промовляє він.

Раніше ми ніколи так не розмовляли.

І вже – не будемо…

Друзі й дороги

…Коли я помиратиму,

Про що подумаю в останню мить,

Якщо, звісно, це не трапиться раптово?…

Що зарахую до помилок?

А що – до досягнень?

Можливо, те й інше поміняються місцями?

І я зрозумію,

Що все минається і нічого не має значення,

Крім друзів…

Крім друзів,

Котрі стоятимуть і дивитимуться на мене

В останню мить…

…як на мене, найкращий роман Юрка Андруховича – «Рекреації», котрий закінчується імітацією масового розстрілу письменників…

Коли люди з автоматами оточили творців і вони відчули, що це їхня остання мить, – вони… взялись за руки. Вони стали простими, банальними, самотніми й переляканими дітьми.

Вони відчули: перХформенс скінчився. Профанація – також.

Профанація завжди закінчується, коли тобі в обличчя дивиться дуло револьвера.

Дружба й любов існують, як вічні категорії, коли ти відчуваєш, що в твої затьмарені очі дивиться зовсім тверезе око револьвера.

…я не люблю будь-яких масових заходів, адже всі вони є зомбуванням у той чи іншій спосіб. І подекуди ярмарком марнославства.

Але сама дорога до цього ярмарку – найцікавіше й найкраще, що згадуєш потім.

Одна з таких доріг називалася для мене «Дві хвилини правди».

…одного разу ми з видавцями і Ларисою Денисенко цілий день їхали в «бусику», завантаженому книжками. Їхали до Гуляйполя.

Зупинялися в придорожніх кав’ярнях, проїжджали села й міста. І я почала фантазувати про те, як четверо людей, які до того не знали одне одного, сіли в авто – кожен у своїй справі – і вирішили… ніколи не повертатися до міста. Що з ними сталося далі? До чого вони дійшли? Яке ОКО спостерігало за ними? І на які вчинки воно їх штовхнуло?

Дорога – це те саме море. Вона безкінечна і накочується хвилями.

Дорога – наркотик.

Безум.

Безлад.

Брудні руки.

Сік розбитих кавунів.

Кущі: дівчатка – направо, хлопчики – наліво.

Співи…

Ми з Ларискою співали кілька годин поспіль, доки Микола Кравченко, що сидів за кермом, не почав благати, щоб ми замовкли. Але ми не замовкли, адже (пригадайте самі щось подібне!) бувають такі відчайдушні години в житті, коли, здається, ти можеш все: співати краще за Марію Каллас, станцювати не гірше, ніж Плісецька, видати експромт, вартий Нобелівської премії. Це все робить дорога, рух і гарні друзі, що сидять поруч…

Вже на під’їзді до Запоріжжя, Микола, зазомбований нашими співами, раптом сказав: «А давайте плюнемо на все і махнемо на море. Тут недалеко!»

Але ж ми їхали продавати книжки! Що в умовах вітчизняного горе-книгорозповсюдження стало традиційним. Ми мужньо відмовилися від спокусливої пропозиції. І таким чином опівночі опинилися в наметах на стадіоні Гуляйполя.

Приїхали першими. Тож зайняли найкращий вільний намет. Нам видали чотири пінопластові «матраци»…

Чудові умови! Щоб якось прийти до тями, ми вирішили повечеряти. На стадіоні було темно й порожньо, якісь маніяки бродили довкола наметів і час від часу волали в темряву: «Жадан!!! Жадан!!!»

Ми сиділи за розкладним столиком, який десь роздобув Микола, хрумтіли огірками. Дуже кортіло щось утнути. Адже порожні намети виглядали доволі нудно.

Чільна делегація письменників мала прибути вранці. Ми дістали двадцять – тридцять аркушів і старанно вивели на них «ЗАЙНЯТО. ПОКАЛЬЧУК». Ховаючись у темряві та ледь стримуючи сміх, розвісили ці аркуші на кожному наметі.

…Уранці, коли ми ще спали, нас розбудили сотні голосів: «О! Дивись – тут вже зайнято. Тут живе Пако!», «І тут живе Пако!», «Скрізь живе Пако!» Особливо смішно було спостерігати, як хтось шанобливо зупиняючись біля «зайнятої резиденції», обережно заглядав у дірочку полотняних дверей і тремтячим голосом гукав: «Пане Юрію! Ви тут?»

Дивно, але через багато років цю кумедну ситуацію мені переповідають люди, котрі там були. І я мушу сором’язливо зізнаватися, що це зробили ми…

А Юрко приїхав удень. Промчав на тачанці стадіоном – в червоній сорочці, з чорним паском, у своїх незмінних чорних окулярах.

Тоді я не знала, що через кілька років писатиму такий нарис…

Торнадо на ім’я Пако

Відчуття того, що Юрко ПІШОВ, у мене не було навіть на похороні. Можливо, таким чином захищалась від реальності.

Думала: тепер він нарешті наговориться зі своїми улюбленими «латиносами» – Кортасаром, Борхесом, Астуріасом.

Уявляла: ось він заходить до них у затишне бунгало, обвішане килимами з яскравими геометричними малюнками – в сомбреро, у своїй яскраво-червоній сорочці, у чорному кептарі, каже:

– Привіт, хлопці!

І вони заварюють йому свій фірмовий чай-мате, посуваються, даючи йому місце. І починають сперечатися про «складнощі перекладу», звертаючись один до одного – «брате» або «старий»…

І потім ще довго, зупиняючись поглядом у міському натовпі на якусь чудернацьку