Читати книгу - "Рушниці Авалона"

дісталися до вершини, я забруднився, змок від поту, але остаточно прокинувся. Ганелон кинув поводи, встановив гальмо, піднявся на дах фургона і подивився вдалину, прикривши очі рукою.

— Підніміться до мене, Корвін, — неголосно сказав він.

Я приєднався до нього і простежив за напрямком його руки.

Приблизно в трьох чвертях милі, футів на двісті нижче того місця, де ми стояли, тяглася чорна стрічка дороги. Вона вигиналася, повертала, але ширина її в декілька сот футів залишалася незмінною. На ній росли чорні дерева. Чорна трава гойдалася — наче чорна вода повільно текла в чорної річці.

— Що це? — Запитав я.

— Це я вас хотів запитати. Спочатку я подумав, що ви її начаклували, змінюючи Відображення.

Я похитав головою.

— Я, звичайно, туго міркував, але навряд чи забув би створити щось подібне. Звідки ти знав, що ми її тут побачимо?

— Ми кілька разів проїжджали неподалік, поки ви спали. Мені ця дорога зовсім не подобається. Вона викликає в мені неприємні відчуття. Вам вона нічого не нагадує?

— Так, звичайно. На превеликий мій жаль.

Він кивнув.

— У точності, як Чорний Круг на Лорені. Вражаюча схожість.

— Чорна Дорога, — пробурмотів я.

— Що ви сказали?

— Чорна Дорога. Я не розумів, про що говорила Дара, але зараз, здається, починаю розуміти. Нічого хорошого нас тут не чекає.

— Ще одне прокляте місце?

— Так.

Ганелон брудно вилаявся.

— Значить, чекай неприємностей? — Запитав він.

— Не думаю. Хоча все може бути.

Ми злізли з даху фургона.

— Давайте нагодуємо коней, а заодно подбаємо про власні шлунки, — запропонував Ганелон.

— Тільки не тут.

Ми влаштували привал біля підніжжя пагорба і відпочивали близько години, розмовляючи про Авалон. Про Чорну дорогу не було сказано ні слова, хоча вона не йшла у мене з голови. Втім, щоб сказати щось певне, треба було краще її розглянути.

Ми грунтовно перекусили, знову забралися на козли, і я взявся за поводи. Відпочилі коні весело затупали копитами.

Ганелон сидів ліворуч від мене і базікав без угаву. Я тільки тепер зрозумів, як дорогий був його серцю Авалон. Він встиг побувати на місцях своїх колишніх стоянок, де його зграя ховалася після розбою, обійшов поля битв, де вигравав битви. Я був зворушений. Погане і хороше так дивно поєднувалося в цій людині, що йому слід було народитися амберітом.

Миля йшла за милею. Чорна дорога наближалася, і раптово я відчув сильний тиск на мозок. Я перервав Ганелона на півслові і різко сказав:

— Візьми віжки.

— Що трапилося?

— Потім. Візьми віжки. Швидше!

— Мені поганяти?

— Ні. Їдемо як їхали. І, ради бога, заткнись хоч на хвилинку.

Я закрив очі, поклав голову на схрещені руки, спустошив мозок і спорудив стіни навколо цієї порожнечі. Нікого немає вдома. Перерва на обід. Прийом закінчено. Здається в оренду. Зайнято. Приватна власність. Обережно, злий собака. Слизько. Обережно, мокро. Повністю зруйновано для подальшого відновлення…

Тиск пройшов, відновився з новою силою, знову пройшов, знову відновився. Кожного разу я блокував спробу контакту.

Потім мене залишили в спокої.

— Порядок, — сказав я і, полегшено зітхнувши, почав терти очі.

— У чому справа?

— Хтось намагався зі мною зв'язатися, способом тобі незрозумілим. Голову даю на відсіч, це був Бенедикт. Він напевно все рознюхав і тепер кинеться за нами в погоню. Дай мені віжки.

— Він нас дожене?

— Думаю ні. Ми від'їхали досить далеко, і, як тільки у мене перестане рябіти в очах, я займуся Відображеннями.

Я взяв віжки. Дорога наша стала петляти, поступово зближуючись з Чорною дорогою. Через деякий час ми опинилися в декількох ярдів від неї.

— Знайома картина, — порушив мовчанку Ганелон. — Всюди цівки туману, і, якщо дивитися пильно, здається, що краєчком ока бачиш якийсь рух.

Я закусив губу. Мене бив озноб. Я пробував знайти таке Відображення, де Чорної Дороги не було б, але у мене нічого не виходило. Коли намагаєшся піти на Відображення з Амбера, виникає таке відчуття, що ти уперся лобом в кам'яну стіну. Почуття, яке з'явилося в мене зараз, було іншим. Я відчував опір, подолати який здавалося неможливим.

Ми йшли по Відображеннях. Сонце поповзло із заходу на схід, настав полудень (мені не хотілося бути поруч з цією чорною гидотою в темряві), небо посвітлішало, дерева стали вище, на горизонті виблискували піки гір.

Невже Чорна Дорога лежала по всіх Відображеннях?

І я був винен у тому, що вона з'явилася?

До біса!

Ми їхали вздовж Чорної Дороги досить довго. Незабаром до неї залишилося сто футів. П'ятдесят…

Я натягнув поводи. Витягнув люльку, набив її, закурив і випустив хмару диму. Чемпіону і Вогняному явно не сподобався чорний пейзаж. Вони іржали і намагалися звернути в сторону.

Чорна дорога перетинала нам шлях. На її узбіччі росла густа висока чорна трава. Вдалині виднілися величезні чорні валуни. Непроникний туман лежав в низинах, смугами піднімався від землі. Темне небо здавалося якимось брудним. На Чорній Дорозі панувала мертва тиша, ніби вона завмерла, як звір, підстерігаючий здобич.

Потім пролунав пронизливий крик. Жіночий голос кликав на допомогу. Хитрість, стара як світ?

Він долинув з-за пагорбів праворуч і здався мені неправдоподібним. Втім, хто знає? Я міг помилятися.

Кинувши поводи, я зіскочив з фургона і вихопив Грейсвандір з піхов.

— Піду подивлюся, в чому справа.

— Повертайтеся скоріше.

Я перестрибнув через придорожню канаву, продерся крізь густий чагарник, подолав досить крутий підйом і опинився на вершині пагорба. Крик повторився, почулися якісь незрозумілі звуки: я побачив внизу Чорну Дорогу, на якій футах у сто п'ятдесят від узбіччя розігрувалася дивна сцена.

Якщо б не вогонь багаття, я міг би подумати, що переді мною миготять кадри чорно-білого кіно. Жінка в білому, з чорним розпущеним волоссям, спадаючим до талії, була прив'язана до чорного дерева, під її ногами диміли чорні головешки. З півдюжини чоловіків, волохатих альбіносів, або голих, або зриваючих залишки одягу, пританцьовували, бурмочучи і посміхаючись, тикали в жінку палицями, роздмухували вогнище і весь час хапали себе між ніг. Її довге біле плаття було роздерте в лахміття, сповзло з пишної фігури і почало тліти, а обличчя я не зміг розгледіти через дим.

В мить ока я спустився з пагорба, одним стрибком перемахнув через високу чорну траву, побіг вперед і кинувся на волохатих виродків, знісши першу голову з плечей і проткнувши шпагою другого. Решта обернулися до мене, загрозливо розмахуючи палицями і щось викрикуючи. Грейсвандір заблищала, як блискавка і в кілька секунд з бандитами було покінчено. Трупи валялися на чорній землі, і рідина, що випливала із них, теж була чорною.

Я різко повернувся, розметав багаття ногою, підійшов до