Читати книгу - "Міцний кулак туарегів"

саме вийшов на терасу. — Я гадав, що вони повбивають один одного, а воно все скінчилося поклонінням нашому любому вчителеві!

— Але ж, батечку, непогано бути в почті святого Ідріса! — з гордістю вигукнув Карембу.

— Отак ми могли б підкорити грізну Уарглу! Коли б узавтра наш святий добродій тільки наказав… то я нічого не дам за голову жорстокого шейха Бен Манзура!

— Стривайте, друзі, що ви кажете? Адже ви добре знаєте — його святість ніколи і нізащо в світі не накаже вчинити щось лихе! — дорікнув базікам завжди розважливий Гасан.

— А хіба погано розчавити верблюжу блощицю, яка вкусила тебе? — заперечив Карембу. — Ти ж, мабуть, знаєш, до чого може призвести шейхів учинок?

— Авжеж — до війни!

— Ні, ще гірше. Шаанби битимуться з ахаггарськими туарегами, а християни тим часом зійдуть з Атласу в північну пустелю, захоплять Біскру й Лагуат, а потім підкорять собі Туггурт, цілу Шаанбу й кінець кінцем Ахаггар!

— Ну, це вже, любий, навряд! Це вже навряд! — похитав головою Бабула…

Огрядний чоловік, який сховався в тіні колонади, стежив за несподіваними подіями, що розгорнулися так бурхливо і гак раптово закінчилися… Він щось бурмотів, кидаючи на натовп сповнені зненависті погляди:

— Син Адама, який мирить смертельних ворогів самою тільки згадкою свого імені, не поїде далі в Сахару! — по цих словах чоловік обернувся до двох своїх супутників, владно наказав їм: — За мною! — і зник, загорнувшись у широчезний, розкішно гаптований халат.

11

ПІД ЗАГРОЗОЮ РОЗБІЙНИКІВ ПУСТЕЛІ

іля халуп, оточених муром, височіли кілька пальм з обскубаними вітром кронами. Така картина відкрилася зненацька пізнього надвечір'я між двома низенькими попелястими горбами.

— Коли б ми їхали тут десь за годину, то й не помітили б, що в цій околиці живуть люди… — мовив Гасан.

Ватажок гафли[48] посміхнувся:

— Через дві милі побачиш, яке помилкове буває перше враження…

І знову поринув у думки про свою торгівлю, яку полишив на чужі руки десь неймовірно далеко, в місті Агадесі. Байдужий на вигляд ватажок на довгоногому верблюді скидався на кумедного божка, який хитається сюди-туди…

«Ото ще противний», — подумав Гасан і зиркнув на Бабулу, який їхав праворуч од ватажка і теж погойдувався в сідлі.

Ватажка звали Сіді-ель-Малік. Його найняли в Уарглі за великі гроші. Місяць тому він приїхав з Агадеса до Уаргли на чолі невеличкого каравану й привіз різний купецький товар: страусові пера, пофарбовані індиго, бавовняні суданські тканини, слонові ікла й невеличкий вантаж сезаму[49].

Сіді-Абд-ель-Малік із Агадеса був заможний і шановний купець, спритний і відомий своєю обережністю. Зрештою, він був в Уарглі єдиний, хто найкраще знав стародавню й найкоротшу путь, що перетинала в найвужчому місці Великий Східний Ерг. Цю путь вважали найнебезпечнішою, але водночас і найкоротшою між північною Шаанбою та плоскогір'ям, глибоко на півдні якого лежить славетний монастир Тімассанін.

Сіді-Абд-ель-Малік уже ладнався повертатися додому: він чекав тільки на вантаж — зброю, боєприпаси та різ-лий скляний дріб'язок для обміну.

Війна, що точилася в Південному Алжірі проти французів, перешкоджала перевозити цей дорогоцінний європейський товар найкоротшим і найприроднішим шляхом — через алжірські порти на Середземному морі. Тому доводилося чекати, доки цей товар прибуде з атлантичних портів Марокко й Лагуата дорогою, що пролягає південною рівниною попід Атласом. Ціни підскочили так, що заробіток не виправдував утратної і небезпечної дороги.

Неспокусливі перспективи… Але саме того дня, коли Сіді-Абд-ель-Малік уже мав вирушати, уаргельський кайд звелів покликати його й запропонував йому дарунок — п'ятдесят великих срібняків іспанської карбівки, які вже понад сто років не мали конкуренції у африканському обігові.

Купець узяв гроші охоче, бо ні про що, крім грошей, і не думав.

Потому кайд мимохідь запитав, чи не думає Сіді-Абд-ель-Малік про Агадес та про повернення до родини і чи не хотів би він прислужитися добрим людям.

— Я знаю двох вельми святих мужів, які бажали б, щоб ти супроводив їх частину путі, і хотіли б звіритися на твій досвід та на твою хоробрість, — сказав кайд після довгенького блукання нетрями сторонніх розмов, які на Сході є атрибутом ввічливості освічених людей.

— Кожен правовірний Адамів син потребує доброго пророцтва, а надто, коли він, як оце і я, ладнається ступити на небезпечний пісок Великого Ергу, — обережно відповів купець. — Куди прямують ті добрі люди?

— До Тімассаніна. Один з них — мокаддем ет-іуаті!

— Багатий орден, о кайде, дуже багатий орден! Його мокаддем, певне, не носить при собі миску жебрущого дервіша — торби на сідлах його верблюдів повні золота…

— Але другий чоловік дуже бідний, сіді. Це настоятель мечеті Мекилового сина з Тріполі-ель-Акса.

— Проте мокаддем, певне, охоче допоможе йому в біді. Адже кайд знає, яка тепер дорожнеча! За товар я тут платив не сріблом, а щирим золотом!

— Але за той товар у вас, на півдні, в Судані, ти теж матимеш золото.

— Зваж на те, що ти вирішив довірити мені такі дорогоцінні скарби віри. І тільки від турбот про їхню безпеку та благо я з твоєї ласки буду позбавлений сну протягом усього подорожування, поки вони будуть зі мною!

Кайд удав, ніби розсердився. Адже, щоб ушанувати обох високих гостей, платити провідникові доведеться йому та уаргельському султанові з власної кишені.

До дарунка в п'ятдесят талерів довелося додати ще чимало, та купець усе ще знизував плечима.

Після п'яти днів упертого знизування плечима хитрий араб сховав у своєму поясі п'ятсот талерів і, поклавши руку на серце, вигукнув, чарівно усміхаючись:

— Яким щастям, вельмишановний, ви сповнили моє серце! Яка честь для сина, батько якого протягом трьох найблаженніших тижнів зможе перебувати у найяснішій близькості улюбленців нашого пана й пророка Мухаммеда, якому аллах — хай буде він благословен — дає в раю зазнати щастя своєї приємної близькості, так само, як дає в дорогу мені, грішникові, що кається, ці два благословенних колодязі мудрості й справедливості, аби нас під час нашого подорожування боронили самі ангели божі!

Отак з незмінною чемністю влаштовуються на Сході діла.

За наступні два дні в синьому досвітку на уаргель-ському базарі з'явилося стадо верблюдів, випасених у тіні фінікового лісу розлогої оази, а з ними десь із тридцять темних кель-ові. В полинялому старому одязі, проте озброєні до зубів, кель-ові погукували один на одного на азбенському (південноберберському) діалекті своєї далекої гірської батьківщини.

Мокаддем Ахмед-ет-Туаті, глянувши на них мимохідь, насупився.

Кель-ові, хоч і туарезького походження, не славилися хоробрістю, а тому жили під владою негритянської династії. Зате їхня зажерливість і брехливість були добре відомі; вони охоче вдавалися до