Читати книгу - "Шмагія"

Спершу здалося: якби в Меліс була лопата, ось просто зараз, у руках, – вона вперіщила б чаклуна по голові, нітрохи не дбаючи про добрі стосунки. Андреа спершу образився, але відразу пробачив відьмі. Жінки – створіння тендітні, їх потрясіння збиває з пантелику, спонукаючи до немислимих вчинків. Якщо вже він, «столична штучка», блукає в трьох соснах, то що казати про відмочку з провінції?

– Ви посидьте, голубонько, оговтайтесь. А я пошукаю лопату… Коли що, візьму сам, і закопаю сам…

Цокіт копит, наближаючись до хатинки, змусив чаклуна відчути себе жінкою. Тендітною істотою, зовсім непристосованою до потрясінь. Хотілося продовбати дзьобом кору древа подій і застромити голову в діру, рятуючись від небезпеки на кшталт дятла-переляка.

Кого ще даймони принесли?!

Меліс раптово підхопилася, розчинила вікно, вистромилася назовні. «Вірно! – поцінував її рішучість малефік. – Розумниця! Зараз пожене дорогих гостей втришиї…»

– Ласкаво просимо! – відьма випромінювала привітність. – Гість на поріг, щастя в дім! Ах, які люди! Заходьте, не соромтеся!..

На слові «люди» вона трішки затнулася. Мускулюс подумав, що якби згадана лопата була в його руках, він би, мабуть, забув про лицарські чесноти й недоторканність дами… Цокіт наблизився, знадвору щось відповіли писклявим, тоненьким голоском – чаклун не розчув, що саме, – й застукотіло вже в сінях. «З конем у хату?» – кволо здивувався Андреа, гарячково прикидаючи свої можливості. Підсумок був сумний. Ризикнути віднадити прибульців ще на підході? Накинути на Меліс обман-страхополох? Прикрити комірчину з трупом «вінцем піфій»?! Вічний Мандрівцю, підкинь силоньки…

Разом із дверима, що відчинилися, в чаклуна відкрилося друге дихання.

Аби тільки не підвела горлянка. Закляття третього роду слід викрикувати гучним, нутряним басом – тоді чари беруть об’єкт «за груди», піднімають і вдаряють об найближчу стіну або одвірок. Тут головне – безпринципність «третьородців»: цим чарам байдуже, хто об’єкт, – звичайна людина, чарівник, лепрекон, гомолюпус чи ламія. Тупа сила, потреба в якій трапляється рідко, в ситуаціях, що вимагають бити навмання та вліт.

– Здоров’ячка хазяям на віки віків! – сказало Лісове Дитя, крихітка-кульбабка з лакованим личком, тупцюючи на порозі. Губи в дівчинки скривила дивна, неприємна посмішка.

Зараз. Потім буде пізно. Підняти й хребтом об одвірок…

– Н’ем абгра хну…

– Мене звуть Зізі. Зізіфельда Трабунець, акробатка з цирку. Може, ви бачили на афішах? Чи на манежі? Вибачте, що без попередження, але я… у мене… Мені терміново. У мене наслання.

У двері, над головою ліліпутки, простромилася щира фізіономія китовраса. Для цього Грині довелося зігнутися в три погибелі, та все одно він ледь не впирався ріжками в обаполу. Поквапливо відвертаючись, Мускулюс ледь не згорів від сорому: обриваючи бойове закляття на половині подиху, він непристойно хрокнув, і тепер кашель дер у горлянці пазурами, сатаніючи з люті. Прокляття, зараз прибив би безневинну циркачку…

Герой драний!

А усмішка… Що усмішка?! Соромиться акробатка візиту до відьми, ось і посміхається невлад. У ліліпутів міміка для стороннього погляду – темна річ. Дитяче личко, дорослі очі, бозна який рот, не розбереш, чого кривиться… З карликами простіше. Карлики – вони доступніші.

– Заходьте, любонько! – зняла незручність Меліс, кидаючись до маленької гості. – Морсу? Чи чаю?! Чим зможемо – поможемо… А вас, молодий… е-е… чоловіче, я попрошу почекати надворі. Вибачте, але ви просто не поміститеся в світлиці!

Китоврас зареготав таким басом, що чаклун, якби відчував потребу в бойовому заклятті, здох би від заздрощів.

– Чоловік! Хо-хо! Я – чоловік! Зізі, вона кумедна! Вона допоможе, Зізі!

У сінях крекнуло, хрупнуло, гримнуло. Осіннім листям обсипалися глечики з полиці, яка звалилася. Черепки смачно хрумтіли під копитами.

Незабаром надворі регіт Грині перейшов у щасливе іржання й затих.

* * *

Поки відьма саджала клієнтку за стіл і бігала до льоху по морс, Андреа без церемоній розглядав акробатку. Так, гнучкість, що вражає уяву. Рухаючись, ліліпутка нагадувала змію. Але нічого від надприродної плавності й стрімкості, якою відзначалися рухи Лісового Дитяти, в Зізі не було. Суто професійні якості, відточені роками. Крихітка відразу викликала симпатію: ясний, привітний погляд, відсутність почуття меншовартості, скупі жести… Скільки їй років? Він не вважав себе великим знавцем ліліпутів, проте знав, що вік у цих малят короткий. До тридцяти років їхні обличчя вкриваються сіткою глибоких зморшок, а в п’ятдесят вони мають вигляд немічних старих.

На зріст Зізі була – ярд із хвостиком.

А років, мабуть, з двадцять сім.

Пригадалися столичні плітки: у карлика Фішки Шнобеля, улюбленця-блазня при понтифику Макстерайлі Веселому, було до сотні високопоставлених коханок. Красуні чудово знаходили одна з одною спільну мову, вголос обговорюючи могутню чоловічу гордість Фішки, а на всі розпитування заздрісниць відповідали: «Хоч дрібний, та спритний!» Цікаво, в Зізі є чоловіки? Теж ліліпути, чи звичайні?!

Чаклуне, бити тебе по губах, що за дурощі лізуть тобі в голову…

Лілльський спадок дається взнаки?!

Втікаючи до льоху, Меліс показала зубки: виявилась рідкісним стервом, бо повідомила ліліпутці про дарунок долі. Ось, мов, любонько, якщо пристріт чи наслання, то цілком випадково в моїй скромній оселі виявився знаменитий чаклун зі столиці, прославлений… авжеж, саме так! Прославлений інкогніто, якого хлібом не годуй, дай допомогти бідним дівчаткам, та ще й таким гарненьким! Безкорисливість цього майстра ввійшла в прислів’я, вміння дали поживу багатьом легендам, а чуйність серця й не описати! Одним словом, готуйтеся, моя люба, зараз усі лиха втечуть, залишать вас наодинці зі щастям.

Малефік стис зуби й вислухав усі ті нісенітниці. Захоплені оченята Зізі спалювали його на повільному вогні. Дуже хотілося вирвати відьмі язичка, та доводилося терпіти. Скоро, скоро ліліпутка, яку надихне обіцянка солодкого майбутнього, подасться туди, звідки прийшла, і можна буде спокійно позбутися трупа.

Доля Зізі хвилювала Андреа найменше. І аж ніяк не через черствість душі. Одного дотику до аури циркової зірки Трабунець вистачило, щоб з’ясувати: ніяке псування над нею не тяжіє.

Ні крапельки.

– Дорогенька, чому ви вирішили, що вас зурочили? – трішки брутально, із зайвою фамільярністю, звернувся малефік до циркачки. Він все-таки сподівався, що мала образиться та піде геть. – Може, це просто чорна смуга в житті? Зрозумійте, знімати пристріт чи наслання, якщо таке є лише плодом уяви недовірливого клієнта, – річ не надто приємна. І, строго між нами, шкідлива для структури аури. У результаті ви на півроку й більше станете над міру вразливі до фатальних випадків. Чи не краще банально перечекати? Попити відвари «fatum valeas», відпочити на узбережжі…

Зізі довірливо схилилася до «прославленого інкогніто»:

– Це не я вирішила, пане. Це дядечко Страйд, наш шпрехшталмейстер, вирішив. А в дядечка – інтуїція. Він завжди каже: «З нічого й чирки не