Читати книгу - "Магус"

«вийти» на моряків «Цирцеї», не встиг зупинити їхню страту, не встиг вчасно переговорити із клабаутерманом галери… А головне: дізнався про ресурджентів тоді, коли був зайнятий іншими справами і не міг як слід поміркувати над питанням: хто і для чого викликав їх у Альяссо.

— Однак, месере, ви знали про це, коли прийшли до рибальського сільця, — вперше за весь цей час подає голос фра Клементе.

— Лише здогадувася, а ви люб’язно підтвердили мої підозри. Втім, якби я зробив це раніше… Відповідь лежала на поверхні: в цьому місті одні Цинікуллі здатні заплатили за ваші послуги. Лишалося спитати в себе, навіщо ви їм знадобилися. Воскресити когось із команди «Цирцеї» і отримати відповідь на якісь свої запитання? Навряд чи. Перед стратою матросів катували і напевне дізналися все, що хотіли. Їх тому і стратили так швидко, щоб ніхто інший не встиг із ними переговорити. Знову ж, рештки піддаються воскресінню тільки через сорок днів після смерті людини. Отже, варіант із моряками не підходив. І взагалі сумнівно, щоб синьйорові Леандро чи синьйорові Граціадіо (тоді я ще припускав можливість їхньої співпраці — хоча б із родинних інтересів) знадобилося викликати чийсь дух. «А якщо, — запитав я себе, — навпаки? Позбавитися якогось надміру ретельного привида, який занадто багато знає?» Так, саме так — і тоді все стало на свої місця. Я знав такого привида — синьйора Бенедетто Цинікуллі. Спілкування із ним переконало мене, що він міг би завдати чимало клопоту своїм нині сущим нащадкам. Але просто клопіт — цього замало. Зрештою, синьйор Бенедетто дратував синьйора Леандро своїм бурчанням не один рік — то чого б це раптом саме зараз знадобилося усувати привида? Він щось знає? Але навряд чи синьйор Бенедетто, засновник роду Цинікуллі, шкодитиме власним нащадкам, нехай і порядно змізернілим! Хіба що самі нащадки своїми вчинками безчестять рід або…

— …або не поводяться з родовими коштовностями як слід, — рипучим голосом підсумовує фра Клементе.

— Саме так, отче! Саме так! Щоправда, я знав, що персні залишили віллу не з вини синьйора Леандро (і не з його відома — інакше навіщо б йому викликати мене?!) Інша справа, що їхнім поверненням більше переймався синьйор Бенедетто, ніж його нащадок. Чому? Та тому, що синьйор Леандро здогадувався, яким саме чином персні зникли з вілли. І чому. Те, чого він боявся: бастард, навіть кілька! А це вже ганьба, коли хтось дізнається, що, по-перше, Граціадіо — аж ніяк не син синьйора Леандро, а по-друге, що сам Цинікуллі-старший анітрохи не господарює в цьому домі, допускаючи зникнення родинних коштовностей etc. Скандал, втрата гідності й авторитету, зневага в суспільстві — от що чекало синьйора Леандро. Він щиро хотів знайти і повернути персні, але коли впевнився, що це нездійсненно, що жінка, здатна навести його на слід невідомих бастардів, потонула, що викликаний із Ромми магус почав копати надто глибоко, а власний, рідний привид досі твердо дотримується своїх переконань: «Родинні персні мусять залишатися в сім’ї», — тоді синьйор Леандро знайшов єдиний вихід, який давав йому шанс на порятунок. Для всіх (як він вважав — і для мене) персні було знайдено, а крадіїв — покарано. (Він посилив патрулі на вулицях, але уже сьогодні вранці, здогадавшись, що виказує себе, зняв їх! Пізно!) Всім, знову ж, було байдуже до долі коштовностей: за рік чи два про них би взагалі ніхто не згадав. Тільки одна істота не готова була змиритися із цим: синьйор Бенедетто. І все б нічого, але якимось чином синьйор Леандро дізнався, що привид досі підтримує зв’язок зі мною, більше того, повідомив мені про нестачу перснів. Фіаско! Катастрофа! Якщо я знайду персні, я знайду і бастардів, а отже, дізнаюся всю правду. А навіть якщо і ні — лише уявіть собі, як допік би синьйор Бенедетто недбайливого нащадка за те, що той не бажав шукати і зберігати родинні коштовності! Щоб уникнути скандалу, слід було, по-перше, позбутися привида, по-друге, мене. Привида розутілити, мене… Ви ж не знали, синьйоре Леандро, що я маю домовленість з таким собі Карло Карлеоне? Бачу, бачу: не знали. Татусь Карло повідомив мені про вашу спробу найняти двох убивць — і про те, що він обіцяв подумати.

— І що, ваш Татусь готовий свідчити проти мене? — ядуче цікавиться Цинікуллі-старший. — Ні? Бачу, бачу, що не готовий. Узагалі, месере, чи є у вас хоч якісь докази? Зараз ви наговорили чимало образливих для мене речей, притягли на віллу якихось двох немовлят, цього от парубка, якого я бачу вперше (і сподіваюся, востаннє). Багато слів, багато фантазії й домислів, месере. Але де факти? Де, повторюю, докази?! Якщо їх немає, я змушений буду…

— Їх немає, синьйоре Леандро. І навіть ваші обмовки не мають ніякої юридичної сили.

— Отож! Dura lex — sed lex, — sed-ить подеста. — Ви скористалися тим, що мій син німий і не навчений письму, і звели на нього образливий наклеп, звинувативши в безплідді. Ви…

— Я готовий просити пробачення у вас, синьйоре Леандро. Якщо забажаєте — привселюдно, одначе тоді мені спершу доведеться перерахувати все, за що я вибачатимуся.

— Ну-ну, ні до чого повторювати всілякі нісенітниці, — бурчить Цинікуллі-старший. — Гадаю, це зайве. Я… — підібравши губи, він копилить породистий ніс: очі блищать упевненістю, плечі самі собою розправляються: орел! от-от злетить у високость!! — Я вибачаю вас, месере. І навіть згоден заплатити сумму, вказану в contractus’і: зрештою, кілька перснів були знайдені не без вашої допомоги. А решта… — він поблажливо махає рукою, — ну, певно, така вже доля, на жаль.

— Сумму ви готові заплатити зараз?

— Негайно!

— Тоді, будь ласка, видайте її от цьому юнакові, який прийшов зі мною. А також, коли це вас не обтяжить, додайте до моєї винагороди портрет, що висить наді мною.

— Та прошу! — вигукує у нападі щирої щедрості і вселенської любові синьйор Леандро. — Все одно я збирався його продати, він, знаєте, давно мені не подобається. Дешевина!

Подеста енергійно підхоплюється і стає біля шафи, щоб узяти згадану вище винагороду. Але ще до того підводиться синьйор Граціадіо, презирливо спльовує просто під ноги «батькові» і виходить геть із кімнати, лунко грюкнувши дверима.

— Хлопчик засмучений, — знизує плечима синьйор Леандро. — Все-таки, месере, ваші фантазії… ех, належало вам бути стриманішим, як на мене. Ви потішили своє самолюбство і довели всім нам, що ви талановитий слідець… хе-хе! — і навіть непоганий фантазер, а все-таки варто було…

— Ви так і не запитаєте мене про головне?

— Га? — розгублено кидає через плече синьйор Леандро, зайнятий шафовими дверцятами (ключ заїло в замку, ніяк не хоче повертатися).

— Ви досі не поцікавилися, навіщо я так довго говорив про речі,