Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 1"

старшим у Джучіулусі та закріпив за ним західні землі імперії. Так само вчинив і Батий, коли після військового протистояння з Гуюком, що закінчилося 1249 року встановленням спокою в імперії, відокремив від своєї родини Сартака, закріпивши за ним землі від Волги до Дону, куди увійшла і вся «Ростовсько-Суздальська земля», за Рубруком — земля Моксель.

Саме цей непрямий факт свідчить про народження Сартака в 1228–1232 роках і його відділення від батька орієнтовно в 1249–1250 роках, у 19 — 20-літньому віці, тому що Плано Карпіні в 1247 році ніде не згадує про самостійне кочовище хана Сартака, називаючи кілька десятків інших ханів Імперії. А Рубрук, посланник французького короля Людовика IX, в 1253 році вирушає саме до хана Сартака з королівською грамотою, почувши про християнську віру хана. Ці 2–3 роки (з 1249 по 1252) і знадобилися, аби звістка про Сартака-християнина дійшла до європейських столиць.

Отже, здогад про народження Сартака приблизно у 1228–1232 роках правильний. Він всебічно стикується і обґрунтовується.

Настав час відстежити згадки мандрівників, цих основних свідків, стосовно «сина князя Ярослава», який перебував у 1246 році при ставці хана Батия.

Звертаю увагу — син князя Ярослава перебував саме при ставці хана Батия, а не в Каракорумі, як стверджував майстер «доважку брехні» незабутній М. М. Карамзін. При цьому Плано Карпіні ніде не згадав про «князя, сина Ярослава», а лише про «сина князя Ярослава», який був у заручниках (аманатах) при дворі Батия. Тобто він говорив про юнака, який ще не одержав титулу князя, і не мав свого уділу або престолу. Однак цей «син князя Ярослава» був наближеним до Батия й користувався його повною довірою.

Послухаймо Плано Карпіні:

«Тут недавно трапилося, що Михайла, який був одним із великих князів Руських, коли він прийшов на поклін до Батия, вони змусили пройти між двох вогнів; опісля вони сказали, щоб він поклонився на полудень Чингісхану. Той відповів, що охоче поклониться Батию й навіть його рабам, але не поклониться зображенню мертвої людини, тому що християнам цього робити не личить. І, після того, як йому багато разів сказано було поклонитися, а він не побажав, вищезгаданий князь передав йому через сина Ярослава, що він буде вбитий, якщо не поклониться. Той відповів, що краще бажає вмерти, ніж зробити те, чого не личить.

І Батий послав одного охоронця, який бив його п'ятою в живіт проти серця так довго, поки той помер… Після цього йому відрізали голову ножем…» [8, с. 8].

Із цієї оповіді випливає, що «син Ярослава» був довіреною особою, перекладачем хана Батия, доносив його веління

Чернігівському князеві Михайлу; добре знав татарську мову, що свідчило про його перебування при дворі не перший рік. Жоден із татаро-монгольських ханів не наближав до себе чужих неперевірених людей. Навіть цілком наближені до хана люди могли з'явитися перед ним тільки з його дозволу. Обидва мандрівники на цьому наголошували не раз, і ми не маємо підстав не вірити їм.

І друге: «син Ярослава» у 1246 році ще не став самостійним князем, а був саме в тому віці, коли людину ще величають «сином». Тобто, у 1246 році «син Ярослава», як і Сартак — син Батия, ще не вийшов із «синівського» віку.

Побувавши 1253 року в ставці Батия, Рубрук уже не застав у ній «сина князя Ярослава». Як не застав він при ставці Батия й Сартака. На той час Сартак уже мав власну ханську ставку.

Андами Сартак і Олександр стали до появи в Орді Плано Карпіні, бо на той час обом минуло по 15–16 років. Отже, Олександр Невський, щоб побрататися із Сартаком і заслужити довіру хана Батия, повинен був перебувати при дворі хана принаймні кілька років до 1246-го, і саме в дитячому або юнацькому віці. Тим часом, як свідчить Плано Карпіні, а всі історики-великороси з цією думкою погоджувалися, — в заручниках при дворі Батия був лише один «син князя Ярослава», до речі, чомусь без згадування імені.

Звідси може бути єдиний висновок: заручником у Батия з 1238-го й по 1252 рік був старший син князя Ярослава — Олександр, незаслужено прозваний Невським. Інших пояснень немає!

Сподіваюся, читачі пам'ятають, що князь Олександр, так званий Невський, одержав великокнязівський володимирський престол із рук свого анди — хана Сартака в 1252 році. Ростовсько-суздальська земля, або, як її назвав великий мандрівник Рубрук, — земля Моксель у 1249–1250 роках за рішенням Батия відійшла до Сартака разом із іншими володіннями від Волги до Дону. І цілком зрозуміло, що один зі своїх улусів Сартак віддав довіреній людині, своєму анді — Олександрові, так званому Невському.

Вихований у татаро-монгольському середовищі, прийнявши ординський світогляд, ставши андою Сартака, Олександр легко міг зрадити брата Андрія, заволодіти ярликом на великокнязівський володимирський престол і разом із татаро-монгольськими військами знову пройти руйнівником по ростовсько-суздальській землі.

Ось підтвердження цим словам:

«Готуючись до боротьби з Андрієм Ярославовичем… Олександр Ярославович поїхав по допомогу в Орду, але не до самого Батия, а до його сина Сартака… І перемога в 1252 р. була здобута з допомогою військ Сартака. Дружба Олександра із Сартаком була добре відома» [18, с. 295].

У далекому 1252 році татаро-монголи не спустошили всю ростовсько-суздальську землю. Грабували й убивали вибірково, за підказкою нового великого князя Олександра Невського.

Не варто допускати й думки про те, що Андрій намагався вести незалежну від татаро-монгольської Орди політику. Це чергова брехня великоросів, підкинута М. М. Карамзіним і подібними «байкарями історії». У князя Андрія, брата Олександра Невського, не було навіть мінімальних військових сил, здатних протистояти Орді. Та й сам він бував в Орді й міг оцінити сукупну міць Джучі-улуса. Згадайте хоча б військове протистояння Батия з Гуюком.

Однак повернімося до Олександра. За багато років життя при дворі хана Олександр став першим із суздальських князів, хто пройнявся справжнім татаро-монгольським державним духом, із дитинства всотав психологію степовика-завойовника, повністю сприйняв звичаї людей, серед яких виріс, їхній стиль поведінки і психологію вчинків. Він чітко розумів, що має єдиний шанс посісти володимирський великокнязівський престол, прибравши з дороги брата Андрія. І слід було квапитися, доки влада була в руках у анди — Сартака. Олександр, так званий

Невський, скористався своїм підлим шансом. Навіть вивчаючи лише «писання» М. М. Карамзіна, можна чітко простежити мерзенні вчинки Олександра. Ясна річ, М. М. Карамзін назвав звичайну зраду доленосним героїчним актом. Але цим грішили всі «автори історії, переважно Росії». Послухаймо М. М. Карамзіна:

«Неврюй, Олабуга, прозвищем Хоробрий, і Котья, Воєводи Татарські (до речі, всі полководці