Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

засобами виробництва»), однак багато хто й відкидав її. Тож у серпні Бауман заявив: партія ще не розв'язала остаточно це питання. А в другій половині року «куркулі» вже майже втратили можливість вступати до колгоспів: у жовтні тих, хто висував таку пропозицію, обвинувачували в «правому ухилі».

* * *

Усіх перелічених вище заходів явно не вистачало, щоб, з одного боку, в масовому масштабі привернути селянство на сторону радянської влади, а з іншого — ізолювати «класового ворога». Навпаки, основна частина селян тепер вороже ставилася до політики партії й у своєму опорі використовувала всі приступні їй засоби (зокрема, скарги синам, які служили в армії). В редакційній статті «Правда» від 2 лютого 1929 р. гірко нарікала: селянин ще не усвідомив «засадничої різниці між законами старого режиму та радянськими законами» й автоматично розглядає будь-яку владу як ворожу. «Правду» особливо дратували такі, наприклад, селянські думки: «Яка користь від законів, коли судді знають один одного», «закон — це павутиння павука, крізь яке джміль пролізе, а муха заплутається».

Відносний спокій на селі, властивий періодові непу, тепер повністю зник. Уже в 1928 р. з усіх усюд надходили повідомлення про грабунки, випадки громадянської непокори й опору владі, бунти (в яких, до речі, брали участь і робітники), а також про численні напади на партійних та інших активістів. Так, 7 червня три «куркулі» забили на смерть секретаря партосередку з м. Іваново, 7 листопада було вчинено замах на голову колгоспу та ще одного місцевого діяча в Костромі, а 19 грудня — на голову сільради в Пензі. Протягом 1927–1929 рр. загинуло до 300 уповноважених із хлібозаготівель. В Україні у згаданий період кількість зареєстрованих «куркульських терористичних актів» зросла вчетверо (тільки в 1929 р. сталися 1262 випадки). Офіційні дані за дев'ять місяців 1929 р. вказують на організовані «куркулями» 1002 «терористичних акти» лише в центральних губерніях РСФРР (при цьому було вбито 384 особи; за цими справами засудили 3281 особу, з них 1924 «куркулів» (31,2 %), 1896 «середняків-підкуркульників», 296 «селян-незаможників», 67 «офіційних осіб». Поскільки абсолютно зрозуміло, що під час слідства під категорію «куркулів» прагнули підвести якомога більше обвинувачуваних, можна зробити досить певний висновок: у своїй масі селяни були відверто вороже настроєні проти радянської влади.

Влітку 1929 р. «тероризм» значно поширився. Однак він поки що не виходив за рамки спорадичного збройного опору, й до серйозних повстань не доходило. Найчастіше селяни вдавалися до такої форми спротиву, як приховування зерна (спочатку в межах власного господарства, а потім десь на пустирях, у стогах сіна, в церквах, у відкритому степу, в ярах і лісах). «Куркулі» переводили зерно на ім'я своїх родичів, продавали незаможникам за низькими цінами або приватним нелегальним торгівцям, які потайки вивозили його вночі возами, на плотах тощо. Середняки й бідняки — держателі хліба — робили те саме, кожний у міру своїх можливостей. Навіть колгоспники, як тільки могли, намагалися уникнути конфіскацій. Коли ж зерно не вдавалося приховати або збути, його просто знищували.

* * *

Партія поки що не мала змоги всеосяжно контролювати ситуацію в селі. В 1917–1921 рр. кількість сільських комуністів становила тільки шосту частину загального числа, й до того ж чимало з них були сільськогосподарськими робітниками. В 1922–1923 рр. дуже небагато їх відновили членство в партії. Отже, за станом на 1929 р. основна маса партійців — сільських мешканців складалася з «новобранців», рекрутованих під час непу. Екстремістські більшовицькі доктрини більш ранніх часів справляли на них незначний вплив, і в цьому якраз і полягала головна перешкода на шляху спроб партії запровадити на селі свій цілковитий контроль.

Як зазначав тогочасний радянський дослідник А. Ангаров, незаможник-активіст, до цього лояльний режимові (можливо, навіть комуніст), тепер легко змінював свою позицію на «класове ворожу». А в 1928 р. Молотов нарікав: сільські наймити й бідняки становили всього 5 % членів партії. Листопадовий (19 28 р.) пленум ЦК ВКП(б) підкреслив: із-поміж українських сільських комуністів налічувалося «значне число заможних селян і підкуркульницьких елементів, звироднілих і цілком чужих робітничому класові». І в будь-якому разі переважну більшість сільських комуністів становили місцеві урядовці.

Усе це давало підстави вважати, що кількість комуністів на селі була явно недостатньою для забезпечення тут партійного впливу. У вересні 1924 р. в СРСР діяли тільки 13558 сільських партосередків (загальна чисельність членів — 152993). До кожного осередку звичайно входило чотири — шість чоловік, і він охоплював у середньому три — чотири села, часом розташовані один від одного на відстані 8–9 км. Навіть у жовтні 1928 р. налічувалося тільки 198 тис. хліборобів — членів партії (із загальної кількості 1,36 млн), тобто на 70 тис. селянських господарств припадав один партієць. І тільки в 70 тис. сіл функціонували 20,7 тис. партосередків. У 1929 р. вже трохи більше — 23,3 тис., із загальною чисельністю членів 333,3 тис. (за свідченням журналу «Большевик» (1929. № 20), деякі із цих осередків були фіктивними).

В Україні кількість сільських комуністів була ще меншою — 25 тис. чоловік на 25 млн сільських мешканців.

У 1929 р. в СРСР на три сільради припадав пересічно один партосередок. За часів непу частка незаможників у сільрадах досягала 16 %, а протягом указаного року зросла з 28,7 до 37,8 %. Із марксистської точки зору, це вважалося явно недостатнім. Однак ніякі відсотки не могли зарадити справі: коли розпочався наступ проти селянства, сільради й навіть райради виступили проти, після чого Москва звинуватила їх у «збиванні блоку з куркулями» та «виродженні». В документальному джерелі згадується твердження одного голови райвиконкому, що тиск на куркуля «оберне його й усе населення проти нас», і не тільки «прості» селяни, а й місцеві партійці заявлятимуть уповноваженим: «У нас тут немає куркулів»; навіть самі уповноважені «перетворюватимуться на примиренців».

Ясна річ, з огляду на все це влада закидала низовим парторганізаціям та органам ОДПУ «втрату пильності».

Багатьох комуністів звільняли з роботи (іноді розформовувалися цілі райкоми й усі партосередки в районі), а тих, хто вимагав додержання хоч якоїсь законності, оголошували спільниками «правих». Газета «Правда» від 23 травня 1929 р. писала: члени партії нерідко виявляли себе «противниками швидкого розвитку колгоспів і радгоспів», «принциповими» прихильниками «вільного розвитку селянського господарства», оборонцями ідеї «мирного співіснування з куркулем» тощо.

Дуже скоро чистка «опортуністів», котрі сприймали новий курс без усякого ентузіазму, набула масового характеру. Навіть «сількорів» (селян, що надсилали кореспонденції до газет і журналів) офіційно критикували як «великою мірою чужі елементи» («Правда» від 9 жовтня 1929 р.).

Звичайно, з усього сказаного аж ніяк не випливає, що партія зовсім не мала ніякої опори