Читати книгу - "Холодний Яр"

в цей мент через площу їхав верхи якийсь червоноармієць без рушниці. Коли почали свистати кулі, він, злякавшися, зіскочив з коня і, пустивши його, ліг на землю. Гордієнко доп'яв того коня, вискочив на нього — і споминай як звали!

У білий день, серед безвихідних, здавалося, обставин, мій «фільозоф» упіймав свою «щасливу хвильку». Це чомусь додає мені віри, що я своє теж «не проґавлю».

Через якийсь час Нечипоренко приніс важливі новини. Армія Будьонного, прорвавши польський фронт, посунулася далеко на захід. ЇЇ особливий відділ одержав наказ негайно вирушити услід за нею, ближче до фронту. В один день, розстрілявши часть своїх в'язнів, частину звільнивши, а декілька приславши до тюрми, виїхав із Єлисаветграду. Справи в'язнів, що перебували у тюрмі, забрав із собою. Через тиждень виявилося, що тих, кого він засуджував на смерть, розглянувши справу на місці нового побуту, листовно доручував розстріляти особливому відділові 45 дивізії. Кілька таких смертників однієї ночі забрав конвой того відділу по одному із одиночного корпусу і розстріляв коло тюрми. Найпевніше, що це чекає і мене з Зінкевичем.

Дні збігали. Ночі стали душні, місячні. Ніколи місяць не робив мені такої прикрості, як заглядаючи у той час до одиночки й пригадуючи недавні, також місячні ночі в кам'янському парку. Болюче бажання побачити і притиснути до грудей Галю було чи не найбільшою причиною бажання жити. При найменшій думці про смерть увесь організм проймався протестом і страхом. Ночами снилися кошмарні сни, що мене розстрілюють, прикидають землею... Та однієї ночі приснився сон, який був неначе «пророцтвом», що буду жити. Слідуючого вечора не міг ніяк заснути. Груди стискало передчуття, що цієї ночі має щось важливе для мене статися. З голови чомусь не хотіла вийти думка, що Махно, який по тюремних чутках оперував тоді недалеко, зробить цієї ночі напад на місто і тюрму.

Після півночі в коридорі залунали важкі кроки і замовкли під моїми дверми. Серце тривожно забилося. Двері відчинилися і на порозі стали три червоноармійці з рушницями.

— Виходь!

Серце забилося рідко і важко. Обгорнув якийсь деревляний спокій. Життя кидалося на останню карту.

Коли вийшов за двері, один із червоноармійців, очевидно старший, махнув рукою до другого:

— В'яжи!

— Та чим? Ти ж шнурок мав взяти!

— В'яжи поясом!

— Дякую! А штани — в руках буду нести?!

— Не втече! На дворі видно як у день — одізвався третій.

Віддаючи вартовому по тюрмі заготовлене наперед поквітовання, старший запитав чи немає у нього шнура.

Вартовий, по лиці якого було видно, що видавати людей на смерть для нього не було приємністю, відповів зхвильованим голосом, що може знайшовся би у загальній канцелярії, та вона тепер замкнена, а ключ у начканца. Виходимо на двір. Повний місяць світив так щиро, що можна-б здається було читати. Проходимо подвір'я загального корпусу і дворик контори. Коли дозорець при воротях відмикав їх, старший знову запитав чи нема у нього часом шнурка. Дозорець, піджилий бородатий дядько, сердито промимрив, що він вішатися ще не збирається.

Йдемо по під тюремним муром. Старший поперед мене, показуючи дорогу, два останні — позаду, торкаючися моїх плечей люфами наладованих рушниць. Минувши тюрму, йдемо вздовж якогось насипу чи валу, що з лівого боку круто спускається до порослої бур'яном широкої площі. Йду, втиснувши голову в плечі, напруживши всі м'язи. Кілька разів пориваюся кинутися утікати, та щось стримує. Може це ще не вона, не «щаслива хвилька» і з першого кроку впаду прострілений.

Вал кінчався упираючися в другий, вищий, що йшов упоперек до цього. В кількох кроках темніли плями розкопаної землі. Здогадуюся, що тут стріляють і закопують.

— На бік! — крикнув йдучий позаді червоноармієць до старшого.

По тілі перебіг електричний струмок. Ще мить — і череп розтріснеться під кулею... Коли старший затримав крок, щоби зробити рух в сторону і пропустити мене вперед — роблю скачок на нього. Вхопивши за плечі і обернувши кругом себе — штовхаю його на задніх. Два постріли... крик... (і досі сумніваюся, чи призначені для мене кулі не дісталися «старшому»). Скотивщися клубком з валу, пускаюся бігти. Босий... в одній білизні... Коло ніг дзичать кулі... До цього часу в грудях забивається дух, коли згадаю той біг. Старт — смерть. Мета — життя і воля! Коли б хтось бігав так на спортових змаганнях — зібрав би нагороди з цілого світу.

На овиді темніла якась довга смуга. Беру напрям на неї.

Бачу, як зліва, від тюремного муру, відділилися кілька постатів і, стріляючи, біжать в одному напрямку зо мною.

Добігаючи до тієї темної смуги, бачу, що це височенний паркан, який протягнувся далеко в один і другий бік. На бігу зважую положення. Як побіжу попід ним направо — переймуть мене навпростець мої конвоїри. Наліво-перейме варта, що бігла від тюрми. Мушу перескочити! Скочивши з розгону — впиваюся пальцями в колючий дріт, протягнутий поверху, і, підтягнувшися на м'язах, перекидаюся на другий бік. Пояс моїх, зашироких на мене кальсонів, що замість ґудзика був засилений одним кінцем у петельку, під час скоку розпустився і кальсони зслизнувши з мене — залишилися на тамтому боці. Великий корч агрусу, вбивши в м'ягкі частини мого тіла кільканадцять своїх колючок, вирятував, може, мене від вивихнення ніг або доброго потовчення.

Біжу садами та огородами, перескакуючи через паркани. З усіх боків зустрічає мене ошаліле гавкання псів. Якийсь злючий «рябко» чуть не покоштував моєї литки, піддавши мені духу при перескакуванні високого частоколу.

Пси виявляли де я обертався, і червоноармійці бігли в тім самім напрямку, стріляючи по дорозі в небо. Та з кожним перескоченим плотом ті стріли віддалялися.

Біг тим передмістям вже довго, переконаний, що біжу за місто, в поле. Нарешті з прикрістю стверджую, що біжу просто до міста. Сади і городи меншали, будівлі більшали і густішали. Перескочивши через один паркан, опинився на вулиці з хідниками та електричними ліхтарями. Зміркувавши, що це може збити з сліду червоноармійців, перебігаю вулицю і перескакую знову в сад. Знову пси.

Змінюю напрямок, та бажаного кінця міста нема. По тому, що я вже ледве волочив ногами, та по тому, що на дворі вже сіріло, зрозумів, що бігав принаймні півтори години. Вже розвиднялося, а я у місті, в одній сорочці...

Ноги відмовлялися вже нести. Нестерпно пекла спрага. Насилу перелізши якийсь паркан, падаю у закуток подвір'я між будинком і садом. Пса не чути. Посидівши на землі хвилинку з замкненими очами, з жахом стверджую, що вже зовсім видно. Десь