Читати книгу - "Розбите дзеркало"

очі. — Арсене, ох, Арсене… Ми ж почали наш словесний двобій зі з’ясування, є тут кримінал чи ні. Ми на місці скоєння злочину — чи це все ж таки нещасний випадок. Яким може вважатися передчасна смерть від… чого?

Собака знову замовк.

З будинку вийшла Катерина Сова, без пальта. Спершу стягнула гумові рукавички, потім зняла окуляри, на короткий час затулила очі долонею. Мала дуже втомлений вигляд, і Лора згадала: в часи своєї служби в слідстві жаліла передусім криміналістів, чию роботу вважала віртуознішою за працю ювелірів, але значно дорожчою — і дуже невдячною.

— Відповіді, думаю, ще нема, — сказав Христенко, глянувши в бік експерта. — Бачив лише мертве тіло. Причину смерті, як ви знаєте, покаже розтин. Із цими питаннями вам точно до Катерини Павлівни.

— Даєте санкцію?

— Куди вас діти, — зітхнув слідчий. — Тим паче санкцію вам уже дали. Через мою голову. Чим ще можу? Ви ж ніби мінятися хотіли…

— Хто прислав вам повідомлення? — Лора перейшла на діловий тон.

— Я відразу віддзвонив. Абонент поза зоною. Номер уже перевіряють. Та щось підказує: картку порізали ножицями й викинули.

— Ваш телефон у вільному доступі?

— Службовий — так. Але інформацію кинули на особистий. Його знають колеги. Не весь особовий склад чернігівської поліції, однак дехто.

— Візитівка?

— Так, — кивнув Христенко. — Особистий телефон я пишу на звороті. Роздав їх пару сотень тільки від початку року. Голка в копиці, вже думав у тому напрямку.

— Гаразд. Ви не спитали мене, звідки я дізналася про чергову смерть.

— Чергову? Не зовсім розумію.

— Нате вам мій подарунок, — мовила Лора, дивлячись Христенку просто в очі. — Небіжчиця нинішнього ранку Єва Бортникова вчилася в одному класі з похованим учора Ігорем Яровим. Вона була на похороні, але трималася окремо. Як інші однокласники, друзі його дитинства. Окремо одне від одного, Арсене, — наголосила вона. — Встановіть особи, викликайте на розмову. Едвін Моруга, Аліса Горностай, Антон Хитров. Когось напевне знаєте.

— Донька прокурора, — замислено проговорив Христенко. — Це Горностай… А Моруга — бізнесмен. Хто такий Хитров?

— Працюйте. І на закуску. Вишенька на торт. Ярового і Бортникову знайшли у ванних кімнатах, біля розбитих дзеркал.

Слідчий спохмурнів, знову зиркнув на Сову — та саме перепочила й наділа окуляри.

— Зараз іду, — сказав їй, потім неголосно запитав Лору: — Хто? Хто злив цю інформацію?

— Вона пішла гуляти мережею, — відповіла Кочубей, дивуючись власному спокою, і говорила так, ніби здобула маленьку перемогу. — Пане Христенку, ви вже виїхали сюди. А мене розбудив мій шеф. Просто перекинув посилання з інтернету. Навряд помилюся, коли стверджу: особа, яка висмикнула сюди вас, за півгодини злила в інтернет сенсаційну новину. Друга жертва проклятого будинку.

2

Сокіл вийшов за нею.

Як завжди, не сказав нічого. Та Лора, вже давно звична розуміти свого скупого на слова друга за виразом обличчя й манерою поведінки, вгадала: Богдан не збирається пускати її в старий будинок на Гончій саму. З будинку покійної Єви вона вирішила їхати туди. На те мала кілька причин.

Перша — там, на місці, з Христенка більше нічого вичавити не могла. Він сам знав поки що дуже мало. Хіба обмовився — останній раз живою Бортникову бачила її сусідка. Та сама, чиєму псові неможливо було заткати пащу, змусивши припинити обгавкувати купу чужих за двором. Навіть вдалося побалакати з жінкою, яка назвалася Наталею і не запитала, хто така Лора, бо цілком логічно сприйняла її частиною поліцейської слідчої групи. Утім, жодних подробиць вивудити не вдалося. Лора й без Наталі знала: вчора ввечері сіявся дощик, вулиця тут не освітлюється, на початку десятої вечора вже нічого й нікого не розгледиш. Євина супутниця до всього стояла спиною. А сусідка не думала її роздивлятися.

Хіба згадала куртку з каптуром.

Ніби рожева чи оранжева, ці кольори в темряві помітніші.

Чи була жінка в куртці подругою Єви Бортникової? Чи була тут уперше, чи приходила раніше? Коли вчора пішла від Єви й чи пішла взагалі? Раптом лишилася ночувати… Лора мала великий сумнів, що на ці запитання знайде відповідь слідство з його можливостями. Вона ж мала у своєму розпорядженні Сокола, машину, корпоративну банківську картку.

Ну, і Данила Гайдука.

Той на її прохання вже кинув знаючу людину вираховувати адреси й номери мобільних телефонів трійці однокласників, у минулому — друзів дитинства та юності, котрі ще лишилися живими.

Причина друга — Лора не мала наміру сидіти в готельному номері чи ресторані «Мілано», нишпорити в інтернеті, вбивати час за розв’язуванням чергового кросворда й чекати, поки зможе навідати Катерину Сову з користю для себе. Лору в світлі останніх публікацій про дієве прокляття неабияк цікавила причина Євиної смерті.

Бо Ігоря Ярового в останні хвилини життя здолав, спотворив сильний, напевне болючий серцевий спазм.

Так буває, наприклад, від сильного переляку.

Це висновок експерта. Або ж — лише припущення Катерини Сови.

Не маючи цієї інформації, Лариса Кочубей не могла рухатися далі.

Наразі єднало обидві смерті те, що чоловік та жінка померли молодими, у тридцять років. Також — давнє знайомство, навіть шкільна дружба, і не менш давня сварка. Чорна кішка з невідомих поки Лорі причин пробігла між членами всієї юнацької компанії. Конфлікт був настільки сильним, що навіть на цвинтарі люди, які колись дружили, старанно уникали одне одного.

Є ще старий різьблений будинок, оповитий поганою славою.

Камінь спотикання, який привів Лору в Чернігів.

Місце, яке вдалося відвоювати банку «Омега», — і тепер Гайдук переказує їй сумніви керівництва. З будинком пов’язують дивну смерть уже двох людей. Молодих, повних сил. Як відомо вже Лорі, навіть знайомих між собою.

Та досі не ясно, що пов’язує з проклятим будинком Ігоря Ярового, Єву Бортникову та, можливо, трьох інших.

Лора повинна обстежити там усе зсередини, поки поліція виконує свою роботу.

— Почекай, — повторила, торкнувшись Богданового плеча.

Сокіл мовчки й красномовно показав їй свій травматичний пістолет.

— О! Думаєш у привидів стріляти? Чи відстрілюватися від духів, хто там ще може вилізти?

— Гайдуку скажу, — неохоче вичавив Богдан.

У подальшу дискусію та гарикання Лора не вірила. Сокіл уже дозволив собі сказати надто багато. Більш жадібної на слова людини вона вже й не мала надію побачити.

— Скажи, — Лора по-хуліганському підморгнула, навіть заохочуючи. — Здивуй начальство. Чи просто побазікай для різноманітності. Аби не забути, як це робиться.