Читати книгу - "Невидимі. Таємниця Туманної Бухти"

посміхнувся й підійшов, щоб увімкнути підсвічування.

— Це — перлина колекції Дамона Найта. Найбільший алмаз, здобутий на моїх копальнях у Південній Африці.

Запрошені підійшли розглянути експонат.

— Але ви, молодь, напевно більше оціните це, — сказав Дамон. Дерев’яна стіна від’їхала убік, і підлітки побачили кінотеатр принаймні на двісті місць, та ще й з панорамним екраном.

— Вражає, пане Найте, — прокоментував Пітер, ще не оговтавшись від здивування.

— Вражає? — приголомшено повторив Дуглас. — Та це просто «вау!» Ні, «супервау!» Або…

— Ви маєте ще побачити басейн, — перебила його Кристаль, не давши продовжувати до безкінечності.

— Басейн?

Господар будинку щиро розреготався.

— Проведи їх, Кристаль. Ми чекатимемо на вас в обідньому залі.

Підлітки побігли на нижній поверх, а Найт повів гостей до обіднього залу: неосяжного приміщення з мармуровою підлогою та високими візерунчастими вікнами, з видом на затоку.

Але найнезвичайнішим було те, що із самої середини скельної стіни виливався водоспад, відокремлений усього лише товстим бар’єром із опуклого скла.

— Непогано, Дамоне… — на більше в Кендреда Хелловея забракло слів. Він поглянув на свою дружину, яка теж сторопіла від захоплення. Усупереч її застереженню дітям, вона здивувалася сильніше за всіх: як роззявила рот від подиву, ледве переступивши поріг цього будинку, так більше його і не закрила.

— Ця скляна стінка не пропускає звуків, — із задоволенням пояснив Дамон Найт. — Інакше нам довелося б кричати один одному, аби бути почутими. — Потім він жестом запросив гостей спуститися на три сходинки вниз, до ніші, яка слугувала за вітальню. А сам підійшов до візка з лікерами та почав готувати аперитиви.

— Я перепрошую за таке запитання, Дамоне, — Гетті Хелловей нарешті змогла щось вимовити. — Як вам удається підтримувати все це в порядку? Я поки що не бачила слуг. Ви чарівник?

Задоволений господар розсміявся.

— Прибиральниці приїжджають із сусіднього міста один раз на тиждень. Роботи небагато, якщо взяти до уваги — як ви й самі чудово знаєте — що я тут практично не буваю.

— Так, ми читали про тебе в газетах, — пожартував Кендред Хелловей.

Мільярдер спустився до гостей, тримаючи тацю з напоями.

— Кене, — почав він серйознішим тоном, — ми вже говорили нещодавно, але я хочу продовжити зараз, коли присутня й твоя дружина.

«Ой», — подумав дядько Кен.

— Запитаю прямо: ти згоден розділити все це зі мною?

Пані Хелловей, яка почала пити свій аперитив, похлинулася.

— Ми ж уже говорили, Дамоне, у мене є моя бібліотека, і я більше нічим не хочу займатися. Мені подобаються книги, фантазія авторів…

— Фантазія, фантазія… — передражнив його Дамон, усаджуючись у м’яке крісло. — Узагалі, Кене, скільки тобі років? Гаразд, не відповідай, ми однолітки…

Кендред Хелловей іще раз подивився на нього: вони були одного віку, але старий друг виглядав молодшим на… десять? Ні, щонайменше на двадцять років.

— Ти говорив про фантазію, — продовжував Дамон. — Хочеш по-справжньому пережити ті відчуття, які в нас були, коли ми шукали собі секретний і таємничий сховок? Хочеш ізнову поглянути на небо та виявити, що зірки виблискують не так сильно, як твої широко розплющені очі? Хочеш ізнову стати тим хлопчиськом, котрим був? Я пропоную зробити фантазію частиною твого щоденного існування. Розділити разом зі мною вищу правду магії!

Дамон дав другу час подумати над цими останніми словами. Небо за вікном спохмурніло.

Кендред Хелловей був приголомшений. Він утратив ясність думки, не розумів, чого хоче… або навпаки, добре усвідомлював і бажав зупинити щось іще до того, як воно зайде дуже далеко.

— Спасибі, Дамоне, але я вже тобі говорив…

Найт розчаровано скрикнув, змахнув руками, і на підлозі спалахнуло зелене полум’я, від якого зажевріла стеля, шибки вибухнули й тисячі золотих іскор наповнили зал.

— Магія, Кене! Справжня магія!

Дамон зробив інший жест, і все зникло, ставши таким самим, як було до того. Дуглас, Кристаль і Пітер бачили все крізь прочинені двері.

— Це Дамон, — прошепотіла Кристаль, але на її репліку друзі не звернули уваги.

— Магія, друже Кене! — повторив Дамон Найт. — Ну, яка твоя схвальна відповідь?

Кендред Хелловей уже по-іншому поглянув на друга, тоді на дружину, яка готувалася захищати свою точку зору… І замислився.

Він подумав про все те, що можна було б отримати. Про все, саме так. Про нову молодість, про нове життя, багатство, вплив, задоволення найменших капризів, володіння книгами, які вважаються втраченими назавжди, про розкриття найпотаємніших секретів!

А потім? Дізнавшись про все, випробувавши все й опанувавши всім, що ще можеш отримати?

Він подумав, як часто, дивлячись на світло у вікнах чужого будинку, згадував свою сім’ю та дитинство. Дитинство, — віднесене часом, але яке може повернутися в мріях, запахах і смаках, коли б ти не забажав… Як несподіваний подарунок.

Він подумав про людей, що приходили до його бібліотеки. Їхні обличчя, їхні очі були сповнені життя, малих і великих подій, які помічав також і він, адже є прекрасні дні, і є дні, про які краще не думати, що вони трапилися. Тому що ті люди, як і він сам, продовжували любити і мріяти.

Він подумав про свою дружину й багаторічне до неї кохання.

Він подумав про все це та ще про тисячу різних речей. І усвідомив, що в них і полягала та магія, яка його цікавила. І він її вже мав.

Кену хотілося пояснити це своєму старому другові, аби той зрозумів, аби спробував… Але, подивившись у його очі, побачив, що час і обставини створили між ними непереборну прірву. Тепер Кендред і Дамон уже надто далекі один