Читати книгу - "Степовий пірат"

195
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 47
Перейти на сторінку:
class="book">— Я народилась у родині тракториста. Наше маленьке село Грушеве лежало посеред степу, за сім кілометрів від Гуляйполя. У батька першого в селі з’явився «Запорожець», і коли ми їхали на прогулянку, колеса по вісь загрузали в чорноземі. Нас оточували лише небо й земля. Я залазила на найвищий в околиці клен і дивилась на ці простори, від яких перехоплювало подих. Через цю порожнечу, ізольованість ми, мешканці степу, були близькі між собою. Я дотепер пам’ятаю спільне слухання радіо, просиджування цілими днями в хатах інших господарів. Узимку, коли хуртовина засипала хати по самісінький дах, ми бігали до сусідів перевірити, чи все у них гаразд.

У Грушевому дуже поважали бригадирів, продавців і листонош. Вони вміли рахувати на рахівниці й мали справу з грішми! Пам’ятаю, що в нашої сусідки Пугачки висів портрет Тараса Шевченка. Я спитала: «Це Бог?». «Це пророк», — відповіла вона. Вікна в неї були завішані фіранками, вишитими степовими квітами — маками й сокирками. Люди були побожні й працьовиті. Бідні, але добрі. Мені було п’ять років, коли наше село електрифікували. Я дивилася, як хлопець із нашого села, Грицько, залазив на дерев’яні стовпи. Старі люди здивовано говорили: «Електрик! Можете собі уявити, що треба знати, щоб бути електриком?!». Ішов 1965 рік.

Нині Грушевого немає. Порахували, що його існування нерентабельне, і мешканців у вісімдесяті роки виселили. Але я не хочу нарікати на Союз. Не було грошей, натомість була робота, і держава дбала про громадянина. Люди донині не можуть пристосуватися до нових умов, живуть, як тварини, і не мають надії на допомогу. Молодь виїжджає з Гуляйполя, зачиняються все нові й нові установи. Туристичні шляхи оминають наше місто. Але ж Гуляйполе відоме в усьому світі як місце народження Нестора Івановича Махна. Це єдина надія для цього міста. Проте місцева влада ставиться до Махна з недовірою.

Я теж, мушу зізнатися, була спочатку упередженою. Вдома ми про нього не розмовляли, в школі вчили, що Махно — це бандит. Я була відмінницею, вступила до комсомолу і не мала причин не вірити офіційній версії. Лише почавши працювати в Гуляйпільському краєзнавчому музеї, я зрозуміла: якби не Батько, наше містечко нічим би не відрізнялося від сотень подібних. Я почала провідувати могили його близьких, хату Карпа Махна на Трудовій. Там, серед сімейних реліквій і старих фотографій, я розгледіла в Батькові людину з плоті й крові. Не треба себе обманювати: якщо до нас приїжджає турист, то тільки з приводу Махна. Я відчуваю гордість, коли у день народження Нестора Івановича до нашого музею телефонують люди з усієї України і навіть з-за кордону. Щоразу я підходжу до погруддя Батька, яке стоїть біля входу, й кажу: «Дякую, Несторе Івановичу».


1

Батька, Галину і решту загону в Румунії інтернують. Це іронія долі, що революціонери знайшли прихисток у країні, якою правив король. Для ворогів Республіки Рад Румунія зазвичай була першою зупинкою в дорозі на Захід. Влада в Бухаресті дотримувалась правила «вороги наших ворогів — це наші друзі», тому до махновців поставилась добре. Спочатку всі потрапили до табору для інтернованих, але невдовзі частина отримала дозвіл на проживання у столиці.

Радянська влада, зрозуміло, не забула про втікачів. На територію Румунії перекидають агента Дмитра Медведєва (збіг імен і прізвищ цілком випадковий), який повинен ліквідувати Махна. Однак його місія закінчується провалом, оскільки Батько не з’являється в очікуваному місці. Залишаються відтак дипломатичні методи. 20 вересня народні комісари Росії та України, Георгій Чичерін і Християн Раковський, звертаються з офіційним проханням до румунської влади видати «відомого бандита Махна» і його поплічників.

Нестор Махно в таборі для інтернованих осіб. Румунія, 1921

«Цей … ватажок злочинних банд скоїв на території Радянської Росії та України безліч злочинів, спалюючи й грабуючи села, завдаючи побоїв мирному населенню і тортурами вимагаючи у нього майно», — інформують у своїй ноті більшовики. Але відповідь румунської влади сповнена витонченої зверхності і не дає великих надій на позитивне вирішення справи. Чичерін і Раковський довідуються, що для того, аби просити про видачу в’язня, «слід діяти згідно з вимогами міжнародного права, тобто надіслати наказ про арешт, виданий відповідним юридичним органом, де були б перелічені статті карного кодексу, за якими висунуто обвинувачення. Що більше: слід надати детальний опис злочинців. Крім того, оскільки в Румунії скасовано смертну кару, ви мусите офіційно заявити, що покарання смертю не буде застосоване до виданих осіб. Коли ці умови будуть виконані, румунський уряд розгляне справу бандита Махна та його поплічників і вирішить, чи задовольнити ваше прохання про їх видачу».

Тим часом через дірявий, як сито, кордон просочуються наступні групи махновців. Загалом на території Румунії було інтерновано сімсот колишніх повстанців. Радянський тиск на румунську владу ані на міліметр не зсунув справу з місця. Лише гострішим стає тон листів. Раковський і Чичерін звинувачують румунів у тому, що на їхній території діють організації, метою яких є дестабілізація Республіки Рад. Вони вимагають кроків щодо припинення їхньої діяльності. Проте щоразу отримують бездоганні за формою й змістом, але по суті образливі відповіді. Румуни вказують на формальні недоліки, затягують процедуру й дають зрозуміти, що не сприймають радянських дипломатів як рівних собі партнерів.

Користуючись захистом, махновці намагаються знайти собі місце в нових реаліях. Найбільше клопотів завдає їм брак грошей. Історії про накопичені Батьком багатства, що з’являються в той час у пресі, — це пропагандистський прийом більшовиків. Оповіді про схований у степах величезний скарб Махна — це чергова версія легенди про золотого коня, закопаного Стєнькою Разіним. Батько напевно не є багатим, якщо наймається працювати на тартак. Це його перша робота за п’ятнадцять років. З огляду на труднощі з пересуванням він отримує якісь легкі завдання. Льова Задов продає золотий перстень, єдиний цінний предмет, яким володіє загін. Так само Діана й Галочка, коні Махна й Галини, знаходять своїх покупців. Тварини, звиклі до степових просторів, тепер мусять тягати цеглу на будівництві. Дружина Батька, згадуючи у розмові з Віктором Яланським це сумне видовище, не шукає легкої аналогії з власною долею.

Проте румунів урешті перестає розважати гра в піддражнювання більшовиків. Влада в Бухаресті не хоче

1 ... 36 37 38 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Степовий пірат», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Степовий пірат"