Читати книгу - "Скляна, олив'яна, дерев'яна"

про людей, дарує їм щасливу долю…

— Дурненька. Дбала б краще про себе.

— Про неї подбаю я! — спалахнув хлопець.

— І не сподівайся. Вип'єш еліксир і забудеш наречену, дружбу, заповітну справу. Щезнуть почуття. Станеш пустий і байдужий.

В’юнок посмутнішав, зблякла звична усмішка. Запитав стиха:

— Я зможу віднести подарунок Альбіні?

— Ні. Не кожен чоловік витримував таке випробування, куди вже дитині. Віддаси голці пронизливе кохання — щоб проколювала каміння, лід і повітря. Міцну дружбу — щоб не ламалася і не гнулася. Сокровенну майстерність — щоб не вичерпувались магічні візерунки. Найгостріший біль — щоб кінчик голки ніколи не затуплювався. І від цього болю — помреш.

— Я готовий, — ледь чутно мовив В'юнок.

В руках леді Муліне виник скляний кухлик. Чарівниця збовтала прозору рідину, смакуючи, вдихнула аромат — і простягла напій В'юнкові.

— Хочеш отримати голку — випий до дна.

Хлопець подивився на тебе. По обличчю його читалися страх, відчайдушна рішучість і — відданість. Ні, він би не забув вашу дружбу. Зберігав би все життя в затишному закутку, вплівши червону нитку в різноколірність відчуттів, що дарує кохання.

— Пий, — сумно підганяла леді. — Або не забирай мого часу. Боягуз не вартий дорогоцінного подарунка.

В'юнок повернувся до тебе.

— Коли я помру, віднесеш Альбіні голку?

— Ні. — Ти з'явився з-за ширми, з подивом спостерігаючи за леді Муліне.

Як волокна канви висмикують з-під готового виробу, так нитка за ниткою сповзали з обличчя чарівниці зарозумілість, холодність, байдужість. Нічого вдаваного не лишилось. Перед вами стояла слабка, розгублена жінка.

— Голку Альбіні вручиш сам. — Ти забрав чашку з тремтячої руки друга. — Наречена чекає нареченого. Та й тваринці негоже без хазяїна залишатись.

— Зачекай! — вигукнула леді Муліне.

— Не хвилюйтеся, леді. Хіба не помітили? На хлопцеві оберіг. А я в поховальній сорочці.

Ти усміхнувся В'юнкові. Виявляється, усмішка — це нескладно, навіть приємно. А тоді випив рідину без смаку і вже не чув гіркого вигуку друга і переможного сміху леді Муліне.

У круговерті снів розпушувалися волоті, звивалися петельки, перепліталися мережива, а відтак світ знову став доступний сприйняттю. Ти прокинувся. Серце не боліло, стукотіло розмірено й тихо. Голова потопала в м'якій подушці, а білу сорочку змінила чорна, розшита рожевими маками.

Біля узголів'я, у кріслі, сиділа леді Муліне. Витончений профіль, чорняві кучерики, блідавість шкіри, майстерно підкреслена чорним оксамитом сукні. Довгі пальці зминали білосніжну хусточку, а на безіменному звилася золотою змійкою обручка.

— Ви заміжня, леді?! — гарячково простогнав ти, забувши про пристойність.

Вона перелякано подивилась, тоді зітхнула.

— Була. Все убрання замку створив майстер Муліне. Він обожнював мене, та вважав занадто жорстокою. Жалів людей, які вмирали за дурний шматочок металу. Поступово став нудитись коханням і… якось попросив… Словом, він пішов, вільний і порожній, залишивши гостру чорну голку. Яку, до речі, забрав твій друг.

— А я?..

— Знепритомнів, випивши джерельної води, — усміхнулась чарівниця.

Ти зніяковів. Безліч думок крутилися в голові, спитати б зразу про все.

— Ходи, я розповім тобі про майстра Муліне. — Вона помахом руки запросила сісти у крісло поруч неї.

Взяла срібні п'яльці з туго натягнутою тканиною. Точені пальці протягли нитку в голку… Стібок за стібком — і картина на шовкові стала прояснюватись. Леді Муліне непоквапом почала:

— Був собі ти…

Оглавление Катерина Медведєва Скляна, олив'яна, дерев'яна   Скляна, олив'яна, дерев'яна   Де ти, Люко?   Ми зачекаємо Фіка   Опудало Рита   Був собі ти…