Читати книгу - "Антирадянські історії"

що таку людину, озброєну доволі великого розміру снайперською рушницею, яка вичікує по кілька годин у засідці, ніхто не помітить? Як і неможливо уявити собі жінку, яка в одних і тих самих білих колготках, як, утім, і в панчохах кілька днів або тижнів лежить на землі.

Друга деталь має неодмінно насторожувати й підтримувати ненависть — вони ж балтійки, тобто з тих самих країн, у яких люто ненавидять добрих і порядних, миролюбних радянських людей. Міф обростав деталями від війни до війни. В Ічкерії, наприклад, розповідалося, що снайперки ціляться обов’язково між ніг солдата або офіцера. За задумом авторів міфу, ця деталь повинна викликати до снайперок особливу ненависть у радянських людей як чоловічої, так і жіночої статі.

«Білі колготки» з’являлися на війнах у Придністров’ї і Карабаху, в Таджикистані й Ічкерії. Про них яскраво й виразно розповідали високі російські чиновники — Владімір Жіріновскій, Сєрґєй Ястржембскій, депутат Держдуми Сєрґєй Шаврін, генерал Ґєннадій Трошев, головний редактор газети «Завтра» Алєксандр Проханов, віце-спікер Північної Осетії Станіслав Кєсаєв. І, звичайно, численні журналісти-пропагандисти. Не дивуйтеся, «білим колготкам» присвячені фільми, книги і навіть вірші. Але ніхто і ніколи не бачив жодної снайперки з міфу про «білі колготки».

Дивно, що у російських терористів у Східній Україні досі не поширюється міф про «білі колготки». Поки що не воскресили міф про численні зафіксовані перемовини арабською або іншими екзотичними мовами. Чи то фантазія російських спецслужб не встигає за подіями, чи то зрозуміли безглуздість створених ними міфів. Поки що тільки Ґіркін хвалиться «н», а також «полчищами поляків, американців і нідерландців». Це добрий показник інтелектуальних здібностей людини, яку називають то прапорщиком, то полковником. Як на мене, то він звичайний найманець середнього штибу, який звик більше писати в соціальних мережах, ніж воювати. Саме такі й полюбляють міфи, що вивищують розповсюджувача до рівня генералісимусів.

ЗАМАХ НА ЇЖУ

Владімір Путін переступив межу вседозволеності. Цього не дозволялося навіть за найжахливіших диктаторських режимів — зазирати в холодильник і забирати улюблену ковбасу чи сир. Або від самого початку не годуй, як у Північній Кореї, або не відбирай. Але Путін пішов на жахливий злочин, який можна порівняти хіба що з кастрацією. Частина натхненних боротьбою за «русскій мір» громадян не проти, але боюся, що у Грузію, Білорусь і Казахстан російські туристи тепер їздитимуть, щоб подивитися на прилавки ковбасних і сирних відділів.

Їжа в Радянському Союзі була сакральною. Її не було, але нею пишалися, її бажали, її діставали і перекуповували, нею спекулювали і, нарешті, насолоджувалися. У 1970–1980 роках в аеропорту Шерємєтьєво радянські митники нишпорили в багажі тих, хто прилетів із Нью-Йорка, і забирали фотографії прилавків знаменитого магазину на Брайтон-Біч — «International Food». Прилавки і зараз виглядають непогано, але для голодного населення СРСР вигляд соковитої жирної ковбаси під назвою «Stalin brend» був цілковитим знущанням. Як, утім, і всієї іншої продукції — сосисок, сардельок, шпиків, рулетів і окостів. Митники ковтали слину й відбирали — радянська людина не має думати про їжу, вона має думати про комунізм, де, як запевняла КПРС, також будуть ковбаса і сосиски. Але поки що про них думати не можна.

Путін вирішив повернути минуле, щоб знову обіцяти світле майбутнє. Поки росіяни стоять на колінах, вони не повинні їсти того, що їдять ті, хто вже стоїть на повний зріст.

Ох, ці ковбасні потяги. Пасажири стискували в руках сіточки з батонами лікарської і краківської, свіжокопченої і кров’яної. Вони поверталися у свої міста, що просмерділи від металургійного диму, щоб доторкнутися зубами до м’якоті столичного делікатесу, забутися в нірвані від пахощів часникової ковбаси, повільно покусувати шматочок твердого сиру, не забувши попередньо затулити віконні штори і зачинити двері на ключ від цікавих сусідів. Щастя радянської людини було наповнене пахощами, шлунок переварював залишки м’ясного поголів’я СРСР, а мозок переставав думати про лєнінізм та ухвали чергового з’їзду КПРС.

Усе це мало колись припинитися. Путін — припинив. Він, вихований на картоплі і брукві, знав, як згубно впливають добрі продукти на свідомість «русского міра», як повільно, але надійно разом із сиром «Valio» у свідомість росіянина, який встає з колін, проникає зараза капіталізму і західного імперіалізму. Один погляд на «Dorblu» позбавляє російського робітника і селянина віри в перемогу «Новоросїї».

Коли залишки російської армії в 1917 році піддалися на чари більшовиків, революційні солдати і матроси оцінили нові можливості й кинулися грабувати магазини і склади, несвідомо розуміючи нерівність між ідеологією марксизму та халявною їжею. Коли їжа закінчилася, з’явилися колгоспи — такі міфічні спільноти зачарованих мрією людей, які зобов’язані були виготовляти продукти, не споживаючи їх. Комісари добивали залишки куркулів, справжніх виробників продуктів, а колгоспники працювали на доброго дядька Сталіна, який обіцяв їх нагодувати, але не скоро, у світлому майбутньому.

Так і жила величезна країна — у мріях, чергах і дефіциті. Керівники створювали собі спецрозподільники, із задоволенням поїдаючи те, що забороняли їсти іншим. Якось я знайшов дивний документ 1930-х років про харчування радянських чиновників. Вони були розподілені на категорії «А» і «Б», з різним асортиментом продуктів і необхідних для життя цигарок, тютюну і спиртних напоїв, що їх видавали за картками. У радянських номенклатурних їдальнях чиновники з різними категоріями і харчувалися окремо — для категорії «А» м’яса було на 20 грамів більше, так само масла, сиру, крупи.

Скільки пам’ятаю радянський час — стільки пам’ятаю і вічну боротьбу за їжу. І, напевно, до кінця життя не забуду радянського лексикону борців за їжу. «Викинули» — це не процес позбавлення від непотрібного, а навпаки — боротьба за необхідне, це означає — щось привезли в магазин. «В одні руки не давати» — не тому, що гаряче або радіоактивне, а тому, що 200 кілограмів сосисок на селище, де п’ять тисяч мешканців, не вистачить. За вичитаний у якійсь книжці рецепт приготування Coq au vin (півня у вині) в черзі за суп-наборами могли побити, а в 1930-х роках і розстріляти як французького шпигуна.

Суп-набір — це радянська пісня, це слова, що врізалися в пам’ять радянської людини назавжди. Суп-набори заможні люди купували собакам, але більшість мешканців СРСР робили з нього