Читати книгу - "Змій"

зі срібними рукавами, про римську монету, про укладену угоду, і наші серця можуть знов сповільнитися, а ми — дихати, дихати, бо ми ще не готові, ще не готові грати гру, що мусить відбутися; не видавай нас поки що, Тіно, не видавай наші козирі тому, хто служить нашому ворогові!

Її губи міцно стулені за маскою, і якщо другий гравець і побачив у її очах зміну, або ще щось, ми цього не знаємо, і навряд чи це має значення.

— Ви кажете про мою перемогу так, ніби вона досі неможлива, — зрештою каже вона. — Хоча наразі шанси видаються рівними.

Він не відповідає.

О, багатослівне мовчання!

Її очі примружуються за маскою, і тепер вона дивиться в його безвиразне біле обличчя. Чи бачить вона? Чи бачить вона?

Знати вона не може, але відразу здогадується, бо хіба в її гаманці не лежить маленька римська монета, якою вона не зіграла, хіба на полі немає карт, хіба всі фігури вже походили, хіба досі не залишається сумнів?

Її вражає спогад — її власна порада, розумні слова: одного дня баланс треба буде порушити.

Фальєре та Селуда майже рівні в цій боротьбі, останні фігури на шахівниці.

З чого почалася ця її порада, що передувало цій думці?

«Убивство — грубий хід. Нехай інші гравці витрачають карти, б'ючись один проти одного, сильні знесилюють сильних, доки не стануть достатньо слабкими, щоб змогла вдарити я».

Вона дивиться на гравця Фальєре, і їй здається, що він посміхається.

Вона розвертається та біжить.

Розділ 39

Майстриня Ігор завжди мала почуття гумору.

Колись давно ми любили її за це.

Її натхненням для цієї гри стала колода карт Таро, вона підбирала значення карти до фігури, людину до назви. Жриця: інтуїція, знання, секрети — ось її значення. Але іноді вона зветься також Ізида, матір магії, і яке презирство відчула б наша Жриця, якби почула, що її малюють таким язичницьким пензлем, незалежно від того, чи правда це.

Блазень, повний надії у своїй подорожі. Ґалльярде Віоле, ти знаходиш надію, мандруючи дворами Європи? Ми так не думаємо. За твоєю усмішкою тебе переслідує смуток, в дорозі ти завжди самотній.

Сонце. Ти печеш більше, ніж гоїш. Твоє світло — вогонь, а не родючість.

Королева Кубків. Колись тебе спалять на палі, не тому, що ти повія, а тому, що ти наважилася писати про рай як про місце, де немає назв для чоловічого та жіночого, де душі рівні, а любов може бути висловлена дотиком і мовчанням, беззастережно.

Майстриня Ігор вибрала вас усіх, дала вам усім назви, грала вами всіма, як грає вами й зараз, і найбільш доречне ім'я вона дала останній карті — «Смерть»; цю карту вона здала Фальєре.

Розділ 40

Тіна біжить.

Біжить по вулицях Венеції, божевільна в масці, люди дивляться на неї та розбігаються перед нею.

Вона біжить, і хоча жінці не звично бігати, вона все одно біжить, відстань не важлива, час не має значення, бо вона подивилася в очі чоловіка, що грає Фальєре, побачила в них смерть і зрозуміла, що гра ще не скінчилася, і тому біжить, біжить, біжить! Добре, що вона знає це місто, бо у Венеції сонце іноді знайти важко, вулиці звиваються та плутаються одна з одною, канали повертають то туди, то сюди, утворюючи повільні дуги, що вводять невинного мандрівника в оману. Забагато мостів є приватними, забагато з них охороняються голодними людьми; думаєш, що знайшов орієнтир, але ні, провулки вигинаються, і коли виринаєш з них, то вже втратив відчуття місця, орієнтацію, шукаєш сонце і не бачиш його поміж дахами, але не панікуй.

Не панікуй.

Це твої вулиці, Тіно, вони твої, ти зробила їх своїми, ти взяла їх сама, бо ніхто не хотів давати, ти схопилася за майбутнє та зробила його своїм, ти маєш сміливість, ти маєш силу, не бійся, не бійся, біжи!

Будинок Селуди.

Раптом десятки поважних людей зацікавилися ним, чоловіки в темних мантіях і маленьких шапочках юрбляться, щоб пояснити, що насправді вони завжди були на його боці, завжди підтримували його кандидатуру, авжеж його, авжеж! Його роль як трибуна буде такою корисною для міста і за лише малу увагу він матиме їхню підтримку, лише швиденько потиснути руки та укласти угоду...

Вона проштовхується крізь натовп, а той гомонить про її грубість: жінка, тхне потом, захекана, що це вона взяла собі в голову?

Хлопчики з листами, чоловіки з грошима — вони всі прийшли, їх забагато, забагато, усміхаються, сміються, обіймаються, найкращі друзі — ми у Венеції всі найкращі друзі, і чому нам не бути друзями, адже ми венеціанці! — і зрештою вона дістається до Селуди.

— Ви мусите піти! — шепоче вона.

— Піти?

Він усміхається, радіє увазі, прихильникам; йому легко забути, що не минуло й п'яти днів