Читати книгу - "Чорний Загін"

“Ще ні.” “Пора.” “Ще трохи.” “Ми випробовуємо своє везіння. Все може повернутися проти нас.” “Не зазнавайся.” “Він тут. Сморід видає його, як подих шакала.”

-- Цікаво, він коли-небудь програє в суперечці сам з собою?

Ворон знову промовчав. Інколи я набираюся духу і намагаюся викликати його на відверту розмову. Безуспішно. Навіть з Ловцем Душ в мене виходить краще.

Ловець Душ раптово встав, звідкись з його глибини піднявся гнівний звук.

-- В чому справа? – запитав я.

Троянди мені вже набридли. Троянди викликали в мене огиду. В Трояндах нудно і лячно. За самотню прогулянку їхніми вулицями можна заплатити життям.

Один з голосів Ловця Душ мав рацію. Ми наближалися до пункту, коли отриманий результат не виправдає докладених зусиль. Я сам почав відчувати мимовільне захоплення Загребельним. Він відмовлявся здатися чи втекти.

-- В чому справа? – перепитав я.

-- Кульгавий. Він в Трояндах.

-- Тут? З якою метою?

-- Він відчуває велику здобич. Хоче привласнити всю славу.

-- Втрутитися в нашу операцію?

-- Це в його стилі.

-- А хіба Леді не?..

-- Це Троянди. Вона далеко. І їй наплювати, хто знищить Загребельного.

Намісники Леді та їхні політичні ігри. Це дивний світ. Я не розумію людей з-поза Загону.

Ми живемо простим життям. Від нас не вимагається думати. Цим займається Капітан. А ми просто виконуємо накази. Для більшості з нас Чорний Загін це безпечна криївка, притулок від минулого, місце, де можна стати новою людиною.

-- Що нам робити? – запитав я.

-- Я займуся Кульгавим, -- Ловець Душ почав натягувати теплий одяг.

До кімнати зайшли похитуючись Гоблін і Одноокий. Вони були п’яні як ціпи, їм доводилося підтримувати один одного.

-- Курва, -- пропищав Гоблін. – Знову сніг. Клятий сніг. Я думав, зима вже закінчилася.

Одноокий затягнув пісню. Щось про зимових красунь. Я його не дуже розумів. В нього заплітався язик і він забув половину слів.

Гоблін впав на крісло, забувши про Одноокого. Одноокий звалився йому до ніг. Він обблював Гобліну чоботи, спробував співати далі.

-- Куди всі в біса поділися? – пробурмотів Гоблін.

-- Бухають собі. – Я переглянувся з Вороном. – Ти можеш в це повірити? Щоб вони напилися двоє в сраку?

-- А ти куди зібрався, старий чорт? – Гоблін пропищав до Ловця Душ. Ловець Душ мовчки вийшов. – Падлюка. Ей, Одноокий. Старий. Згоден? Старий чорт – падлюка.

Одноокий припіднявся з підлоги й оглянувся навколо. Не думаю, що він щось бачив тим своїм оком.

-- Годен, -- він кинув на мене сердитий погляд. – Палюка. Всі палюки.

Щось здалося йому смішним. Він зареготав.

Гоблін приєднався до нього. Оскільки Ворон і я не зрозуміли приколу, він скорчив поважну міну і сказав:

-- Нам тут не раді, старий. В снігу тепліше ніж тут.

Він допоміг Одноокому встати. Похитуючись, вони разом вийшли з кімнати.

-- Сподіваюся, вони не нароблять дурниць. Більших дурниць. Не почнуть видрючуватися. Ой, дограються вони.

-- Тонк, -- сказав Ворон і розклав карти. Він поводив себе так, наче тих двоє взагалі не приходило.

Після десятка чи п’ятдесяти партій до кімнати увірвався один з солдатів, яких ми взяли з собою.

-- Елмо не бачили? – запитав він.

Я поглянув на нього. На його волоссі танув сніг. Він був блідий, наляканий.

-- Ні. Що трапилося, Хагоп?

-- Хтось полоснув ножем Отто. Гадаю, це був Загребельний. Мені вдалося чкурнути.

-- Полоснув? Він живий? – Я почав розглядатися за своєю торбою. Отто потребував мене більше ніж Елмо.

-- Так. Але рана важка. Море крові.

-- Чому ти його залишив?

-- Не міг підняти.

Він був п’яний. Напад на приятеля дещо протверезив його, але ненадовго.

-- Впевнений, що це був Загребельний?

Невже старий дурень намагався завдати удар у відповідь?

-- Впевнений. Рухайся, Док. Він довго не потягне.

-- Іду, іду.

-- Зажди, -- Ворон перебирав своє спорядження. – Я піду з тобою.

Він зважив у долонях два гостро наточених ножа, міркуючи, який обрати. Тоді знизав плечима і встромив обидва за пояс.

-- Візьми плащ, Док. На дворі холодно.

Поки я шукав плащ, він випитував у Хагопа, де знаходиться Отто. Потім наказав не рухатися з місця, поки не з’явиться Елмо.

-- Ходімо, Док.

Вниз по сходах. На вулицю. У Ворона оманлива хода. Видається, що він не поспішає, але мені доводиться енергійно рухатися, щоб не відстати.

Хуртовина розійшлася не на жарт. Навіть на освітлених вулицях, було видно не далі ніж п’ять метрів. Снігу вже нападало понад п'ятнадцять сантиметрів. Важкий, мокрий сніг. Температура падала і здіймався вітер. Ще одна завірюха? Дідько! Скільки можна?

Ми відшукали Отто трохи далі від місця, де він мав знаходитися. Він заповз під якісь сходи. Ворон направився прямо до нього. Звідки він знав, де шукати – вище мого розуміння. Ми перенесли Отто до найближчого ліхтаря. Він нам не дуже допомагав. Був у відключці.

-- П’яний в дим, -- фиркнув я. – В найгіршому випадку замерз би на смерть.

Він був увесь залитий кров’ю, але рана була неглибокою. Потребувала кілька швів, оце й усе. Ми затягнули його назад в кімнату. Я роздягнув його і взявся латати, поки він не був в стані скиглити.

Друзяка Отта спав. Ворон копав його, поки той не прокинувся.