Читати книгу - "Лабіринт"

дослухалася до розмови, сплеснула руками, видивилась на Івана, тяжко зітхнула.

— Ой лишенько! Оце домудрувався…

Поквапно вискочила з кухні, щось бурмочучи про себе. Іван криво усміхнувся:

— Бач, твоя мама вже повірила…

— Ти її налякав. Ну, хіба ж можна так жартувати?

— Я не жартую.

— Перестань.

Каву пили мовчки. Іван поглянув на годинника:

— Мені пора.

— Може, завтра… чи пак уже сьогодні сходимо в кіно? — примирливо обізвалась Надія.

— Я ж сказав: працюю. — Іван щільніше прихилив скляні двері. — Пишу про цей контакт…

— О, коли б справді… — не сказала, а проспівала Надія, звівши очі вгору. — Ти б став доктором!

— А може, й стану, — пригорнув її за плечі. — Ну, я пішов. До побачення.

— Щасливо, упертюх! — Надія весело підштовхнула його до виходу.

III.

А було так. На Лаврській дзвіниці Іван приєднав свою антену до позолоченою хреста. Зробити це було нелегко, і наш заповзятець мало не зірвався вниз, на дзвони. Гамуючи дріж у колінах, осідлав бантину, обіперся плечем об дерев’яну крокву і так дожидався вечора. За його розрахунками, які згодом підтвердились, Сонце своєю величезною масою перешкоджатиме гравізв’язку, викликаючи завихрення хвиль. Отож, здійснювати спробу треба було після того, як цей потужний гравітаційний конденсатор сховається за обрій, і то не зразу.

Час минав повільно, та хіба Іванові позичати витримки, терпіння? Сидів, зігнувшись у три погибелі, перебирав у голові різні варіанти свого звернення до тих, хто сконструював видимий Всесвіт і, певне, доглядає його, як майстер-годинникар свої хронометри. Зрештою, зупинився на імпровізації — думка в нього чітка, а в які слова виллється, не має значення. Зрозуміють. Якщо вже вони прилучилися до всеосяжної мудрості, викреслили орбіти електронів і галактик…

Раптом Івана охопив страх, пройняв кожну клітину мозку: як він міг наважитись? Помислити? Отака мізерна грудочка протоплазми… Це ж тільки уявити собі… А втім, як подумаєш, в тому ж то й полягає парадокс — незмірно мале і незмірно велике зумовлюють одне одного, та інакше вони й існувати не можуть. Мале у великому і навпаки — велике у малому. Така діалектика. То чому ж він не може поцікавитись… Мусить! І тут не якась зарозумілість, а жага мислячої матерії.

Увімкнув апарат, і тієї ж миті на нього заспокійливо поглянуло зелене вічко індикатора. Тепер антена могла модифікувати гравітаційні хвилі.

Кашлянувши раз і вдруге, наче збирався промовляти до тисячної аудиторії, Іван, прозваний Мудрим, прихилився до гравіфона і почав:

— Гей ви, ті, що в космосі! — У горлі враз пересохло, язик зробився неповороткий. Ех, якби оце хоч ковток води! Заговорив уже не так голосно: — Я звертаюся до вас за роз’ясненням, тобто хочу сказати… Людський мозок уже дозрів, щоб уважніше приглянутись до навколиишього… Нас цікавлять кардинальні питання Світобудови… підвалини… Ми не якісь піддослідні кролики… Хочемо знати, навіщо увесь цей колообіг, розпад і синтез із… живої і неживої матерії…

Імпровізація виходила трохи недоладна, сумбурна, й Іван пошкодував, що заздалегідь не підготував тексту або хоча б головних запитань. Тоді б не затинався, болісно добираючи слова.

Чи сподівався на якусь відповідь? Ще тоді, коли в нього виникла ідея такого контакту, був упевнений, що розмову вдасться зав’язати, а от коли надів навушники, впевненість його похитнулася. Безбережний космос… Якщо і є десь приймач гравітаційних хвиль, то яка вірогідність, що він саме зараз увімкнутий? Клацаючи вмикачем свого апарата, Іван подумав: як це добре, що він тут сам, що немає свідків цієї його… витівки. Якщо нічого не вийде, він собі пробачить. Мало чого не витворяє людина на самоті… Але ж мусить удатися! Хоч і без надії, а він все-таки сподівався, вірив у свою зорю.

Навушники ожили, почувся шум, наче хтось поруч схвильовано дихав. Іван аж озирнувся, затамував подих, напружуючи слух, щоб уловити бодай найтоншу звукову ниточку.

Уловив! Розрізнив слова!

Не вірилось власним вухам, але він почув:

— Ти вже закінчив? Усе сказав?

Іван ніби язика проковтнув — не міг вимовити й слова.

— Чого ж ти мовчиш?

Голос пробивався крізь шуми, що накочувались хвилями і, здавалось, от-от затоплять його.

— Я… я слухаю, — нарешті спромігся Іван. — А ти… звідки?

— Я з планети Земля, далекий мій брате…

— Що за жарти? — Іван знову озирнувся, та нікого не побачивши під цим куполом, вигукнув: — Це я промовляю з планети Земля!

Тепер уже той голос притих, певне, розмірковуючи над отриманою інформацією. Мовчання тривало кілька секунд, які тяглися для Йвана цілу вічність.

— То, може, тебе і звати Йваном? — нарешті обізвався голос. — Може, ти — Іван Мудрий?!

— Мене саме так і називають, — сказав сердито Іван. — Але хто це дозволяє собі…

— Не гнівайся, брате, я теж Іван