Читати книгу - "Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії"

до 2050 року турецька економіка перевершить за обсягом корейську, іспанську та канадську. А населення в цьому ж 2050 році наблизиться до 100 мільйонів. Населення Росії до цього часу також може підібратися до цієї цифри, але з іншого боку, скажімо так.

Останнім часом Туреччина, дещо зменшивши запал євроінтеграції, котра буксує, стала пильніше приглядатися до країн, що раніше входили до складу Османської імперії. А це — не тільки Азія, але і частина Північної Африки і навіть Європи (колись турки дійшли до самого Відня).

Мусульманські Албанія, Боснія, Косово, якщо у них виникнуть проблеми зі вступом до Європейського союзу, охоче можуть згадати про свого колишнього сюзерена. Спробувати «пригорнутися» до сильної Туреччини можуть і кримські татари.

З 2009 року функціонує рада співпраці тюркомовних країн, в яку входять Азербайджан, Казахстан, Киргизія і Туреччина. На самміті, який пройшов у 2012 році в Бішкеку, країни-учасниці прийняли єдиний прапор. Таким чином, не тільки Азербайджан, а й Казахстан з Киргизстаном можуть незабаром опинитися в сфері турецького впливу.

Це в перспективі може торкнутися і Грузії, і навіть, можливо, Вірменії. А за ними можуть потягнутися й інші кавказькі народи. Відомий російський поет (язик не повертається назвати його радянським) Йосип Бродський, на жаль, не зрозумів Туреччину.

«Я приїхав сюди поглянути на минуле, не на майбутнє, бо його тут немає… Тут є тільки непоказна, третьосортна сучасність працьовитих, але пограбованих інтенсивністю історії цього місця людей. Більше тут уже ніколи нічого не станеться, крім хіба що вуличних заворушень чи землетрусу», — написав він в есе «Подорож до Стамбула». Щоправда, було це в далекому 1985 році. З відтоді багато що змінилося. А самого Бродського, на жаль, немає на світі (поет не зміг зрозуміти і прагнення України отримати незалежність).

Значне місце в своєму есе Бродський приділяє питанням релігії, взаєминам між християнством і ісламом, західною та східною християнськими церквами.

Висловлю особисту думку: якщо Туреччина в XXI сто-літті вирішить взяти на себе роль регіонального лідера і, можливо, навіть одного зі світових лідерів, вона буде змушена проводити політику віротерпимості.

Російський футуролог Сергій Переслєгін вважає, що віротерпимість не завадила б і Росії. За його словами, «бажано спонукати Російську православну церкву до визнання Мухамеда пророком». Від себе додам, що Ісус (Іса) цілком визнаний пророком в ісламі, так само, як і Адам, Авраам, Ісаак та інші персонажі Старого Завіту.

У цьому плані цікавою є антиутопія Андрія Волоса «Масковська Мекка», в якій описується недалеке майбутнє, де панує режим віротерпимості в результаті злиття християнської і мусульманської культур. Щоправда, «злиттю» передують бурхливі події, про які в книзі сказано побіжно, але згадка мінарету Марних жертв свідчить про те, що ці події були кривавими.

Переслєгін також вважає, що Росія не є окремою цивілізацією, як, наприклад, ісламська або європейська християнська цивілізації, а є певним місцем, де інші цивілізації обмінюються смислами (мені особисто ця ідея дуже імпонує, одразу уявляю, як обмін «смислами» між цивілізаціями відбувається у БГ або Пєлєвіна). Принаймні, так Переслєгін висловлювався в 2000-х, і, якщо він переглянув за цей час свої погляди, то я готовий перейняти це знамено з його рук.

Ризикну навіть розвинути думку — на відміну від тієї ж Туреччини, яка, як мені здається, «нанизує» на якийсь стрижень інші цивілізації, Росія діє інакше — вона бере якусь цивілізаційну модель і повністю інкорпорує її в своє тіло, попередньо звільнивши його цілком від колишнього вмісту. Так сталося під час татаро-монгольського іга, коли на звалище історії була відправлена візантійська модель, яка свого часу також зайняла місце колишніх конструкцій.

Петро I змінив — як старе російське вбрання на нове європейське — усталений століттями уклад, який пережив смуту, змови, війни. Але, як каже Роман Шпорлюк, цар-реформатор освіжив лише фасад російського життя.

«Цар Петро вважав, що європеїзація — це введення військової техніки, промисловості, будівництво каналів і т. п., проте він був проти юридичної європеїзації. Він створив Санкт-Петербург, але в ньому не було міської ради, не було самоврядування. Можна ж було взяти приклад з Амстердама або з Лондона, інших міст Європи. Всі вони мали свої виборні органи, чіткий юридичний статус. Для Петра європеїзація не включала конституційної системи — того, що називають правовою державою», — сказав історик (інтерв’ю в «Історичній правді», 12.02.2012).

У 1917 році створена Петром владна модель була демонтована. Люди, що ще вчора побожно хрестилися, з незрозумілою люттю скидали хрести з церков. Потім, через 70 років, з тим же фанатизмом концептуально ті ж люди, а насправді їхні онуки, ставили хрести на колишнє місце, били поклони, каялися, відрікалися від радянської атеїстичної бездуховності. Сьогоднішня російська влада абортує громадянське суспільство, вирізаючи з державного тіла нерозвинений ембріон лібералізму, замість нього запихаючи якусь суміш із знайомих вже лего-пазлів радянського та імперського зразка. До чого призведе цей експеримент — важко навіть собі уявити.

У Росії, як мені здається, була б неможливою Ай-Софія з її прибудованими мінаретами ззовні і християнсько-мусульманським декором усередині. На жаль, російський шлях — це знести храм, побудувати на його місці басейн, потім ліквідувати басейн і знову звести храм. Перетворивши його в святая святих, осквернення якого карається дуже жорстоко. Років 30 тому хуліганська витівка в Храмі Христа Спасителя була б підтримана владою як антиклерикальна, цілком можливо, тими ж людьми, які сьогодні верещать про образу почуттів віруючих. Плювати вони хотіли на почуття не тільки віруючих, а й узагалі всіх громадян однієї шостої частини суші.

Якщо Росія — справді «місце обміну цивілізацій смислами», то виникає цілком резонне питання: чи залишаються ці смисли в самій Росії? Судячи з того, що ми спостерігаємо, навряд.

Цивілізація передбачає безперервність розвитку, всупереч революціям і війнам, як, наприклад, у Китаї (Мартін Жак у книзі «Коли Китай керуватиме світом», 2009 р., якраз і закликає розглядати Китай не як національну державу, а як державу-цивілізацію). У Росії ж те хороше,