Читати книгу - "Свій час"

дивись…» А відразу після нього, практично без паузи, розлогу, монотонну поему-замовляння про чорного птаха та срібне зерно, про білого вовка і плинне життя, магічну, страшну, де під кінець у голос пробиваються нетутешні вібрації, і слухачам стає моторошно, а вона сама не може позбутися холоду в хребті. Після неї слід прочитати щось радісне — що?!

Зам’ялася, затнулася, втратила нитку і струну.

— Яка ж ти, — майже безгучно прошепотів Полтороцький. — Ти хоч сама знаєш, яка ти?..

Віра перевела дух, прикусила губу і розплющила очі.

Над найвищим шпилем далекої готичної вежі догорало сонце. Остання іскорка — і вмить згасла, і залишилися тільки зубчасті обриси дахів на поки що рожевому, але чимраз ліловішому призахідному небі. Навіть фалічне одоробло готелю стояло сліпе, не відбиваючи жодним вікном ані промінчика.

— Як час промайнув…

— Ти не розумієш, — озвався він. — Згадай Ейнштейна, теорію відносності… згадай хоча б, як потяг відходить від перону. З їхнім часом, — він розгонистим жестом окреслив обрій, — нічого не сталося. Це наш зупинився. І знаєш чому?

— Чому?

— Бо ми щасливі.

Він і далі тримав руки у неї на плечах. І так природно та просто, наче вони сотні разів за життя повторювали цей злагоджений спільний рух, розвернув її до себе. Віра звела до нього обличчя, а очей не опустила, дивилася. Скільки ж йому, справді, років?.. і скільки років мені…

— Мені до нього байдуже, — сказав він, — до чийогось жахливого часу. Я хочу бачити лише тебе. Ходімо.

Сходити вниз серпантиновою стежкою було легко і лячно — наче летіти.

— Річ у тім, що в мене тут дуже багато друзів. Адже я, як і кожна нормальна людина, варюся у фаховому середовищі, а мій фах — література. Приїхавши до найлітературоцентричнішого міста нашої країни, та й, мабуть, одного з найлітературоцентричніших у Європі, я буквально на кожному кроці зустрічаю знайомих. Тому я поки що й гадки не маю, де і в якому товаристві мине мій вечір.

Ні, якщо зумисне постаратися, я, звісно, пам’ятаю. І саме це часом набігає вечорами, як не можеш заснути. Це все комунальний час, він тече неквапно, у монотонному ритмі, немов розгойдує на гниловодді. В комунальному часі добре згадувати. Ненавиджу!.. і все ж мушу визнати, що таки добре. Особливий, не без мазохізму, кайф.

Я був як усі. Навіть коли підріс, у старшій групі дім-садка (ніколи не розумів, звідки ця назва), коли всі довкола випендрювалися ганчір’ям, зачісками і тату, я, розвиваючи свободу волі індивіда, нічогісінько не робив, бо розумів, яка це фігня. Бо коли ти сидиш за колючкою дім-садка — нині як ліквідатор я це схвалюю, не пускати ж недоростків на вулиці, — а навкруги синіми тінями шастають у своєму часі дім-садківські тітки, пильнуючи кожен твій крок, то яка тут, у біса, свобода? Я не рипався. Був як усі, і не помітив, що залишився такий сам-один.

А що мені подобалося, то це лазити на стіну. Вона була заввишки як четверо мене, а може, і п’ятеро, я ніколи не уявляв собі чітко її висоти, хоч і знав кожну тріщину, куди можна було встромити лінійку, кожну щербину, придатну, щоб впертися носаком кросівка. Звісно, долазив я лише до колючки, далі не пробував, я й тоді не був ідіотом — просто долазив і дивився. Крізь петлі та вигини металу, вони сліпили на сонці, аж доводилося весь час мружитися і плечем утирати сльози. Та я не втрачав рівноваги, я вмів закріплюватися так, що мене не зірвав би і напад хижих птахів. Птахи, до речі, літали зовсім поряд. І мухи та оси. А я дивився крізь колючку на Крамербург, на клітинки дахів, промінці вулиць, неозоре пустирище по Кружині і щось примарне на горизонті, що зникало за поганої погоди, — і все це було збіса гарно.

Я тоді думав, що свобода — там. Що вона взагалі відповідає на запитання «де?»

Потім вони, ясна річ, мене вистежили. Раз плюнути — вистежити когось, хто живе за комунальним часом, якщо ти сам бодай трохи прискорений. Хто? Та садківські тітки, хто ж іще, ми ніколи не знали, як їх звуть, і не могли відрізнити одну від одної — так швидко вони гасали навколо. Зараз я вже знаю: персонал дім-садків енергофінансують за залишковим принципом, насправді їхній робочий час лише відсотків на десять відрізняється від комунального, а з ліквідаторським узагалі смішно порівнювати. Словом, вистежили. Але не змогли зняти зі стіни.

І тоді у моєму житті з’явився Грім.

Я висів там до вечора. Давно вже не відчуваючи ані рук, ані ніг, ані улюбленої щербатої виїмки за метр від краю, ані лінійки, що вросла в пальці. Я висів, бо вони не мали права вимагати, щоб я зліз, і я готовий був це довести, і простирчати там усю ніч, і ще один день, і гепнутися лише трупом з відбитком свободи у мертвих очах; я був ого який вигадник, хлопчисько. Насправді ж очі давно вже напівосліпли від різучого болю та сліз. Зате лишалося геть небагато комунального часу, щоб нарешті довідатись, як я помилявся щодо свободи.

Я не бачив, як він підійшов, Грім; садківські тітки теж не бачили. Він сповільнився мало не до комунального синхрону, щоб я зміг його помітити, й однак сірий обрис плив і мерехтів по краях — мені здавалося, це через сльози, і хотілося протерти очі, та схилити голову до плеча або відвести лікоть не вдавалося, бо руки і шия заклякли. Хитка сіра пляма внизу і негучний, занадто високий як на чоловіка