Читати книгу - "Борги нашого життя"

— Вставай, — коротко сказав він, торсаючи моє плече.

— Щось сталося?

— Зараз будемо виїжджати.

— Куди?

— Постріляємо трохи.

— Я вам точно потрібний?

— Так, звичайно. Як же без тебе, — засміявся Сем.

Я почав повільно збиратися. Поснідавши, я, Грінспен та Сем вийшли надвір. Віці було сказано, що ми плануємо заїхати на СТО, здається вона нічого не запідозрила.

— Пістолета хоч взяли? — перепитав я хлопців, коли ми сіли у машину.

— Все жартуєш? — хмикнув Сем.

— Ну і добре. Отже, не забули нічого, — констатував я.

Ми залізли в машину і рушили.

— А куди ми їдемо? — перепитав я хлопців.

— Тут недалеко — на озера, — не повертаючись від керма мовив Сем.

— На озера? — перепитав я. — Там же завжди повно людей.

— Та де зараз у таку пору там люди? — знизав плечима Сем. — Грязюка та багно. Та ми ще й відійдемо трохи від озера.

— Ну якщо справді відійти… — кивнув я і відвернувся до вікна.

Очевидно, це був не найкращий день для прогулянок на природі. Дощ сіявся безупину, здавалося все було просякнуте вологою. Ми лишили машину біля якоїсь одинокої кафешки і, трохи пройшовши пішки, зайшли у приміський лісопарк. Хвилин десять ішли стежкою попри озера, аби потім завернути до лісової гущавини. Грінспен виявився правий — за весь час прогулянки нам зустрілося хіба кілька пішоходів. Ми йшли майже мовчки, лиш деколи обмінювалися короткими репліками, кожен наодинці зі своїми думками. Нарешті опинилися на галявині у самій гущині, де і вирішили зупинитись. Сем витягнув прихоплений з дому аркуш паперу і намалював на ньому фломастером імпровізовану мішень, потім пришпилив його до дерева.

— Ну що, хто перший? — спитав, витягаючи загорнутий в шматину пістолет.

— Давай я, — зробив крок вперед Грінспен.

— Окей, — погодився Сем. — Я забув, правда, сказати за одну його особливість. Загалом, цей пістолет дуже простий — рамка, ствол, кожух затвора. Але… У його рукоятці, бачите отут — позаду, влаштовано запобіжник, що блокує курок. Таким чином, вистрелити можна буде, лише повністю обхопивши рукоятку рукою. У чому, зрештою, нічого складного немає. Як вже казав, загалом це довершена зброя…

— Добре, давай вже стріляти, — промовив Грінспен. Очевидно, йому дуже кортіло вистрелити першим. Він узяв пістолет і майже не витрачаючи часу на прицілювання, одразу вистрілив кілька разів, поки вже Сем не махнув йому рукою, аби той припинив, після чого Семен пішов перевірити мішень. Кинувши на неї оком, він, несхвально похитавши головою, повернувся до нас.

— Ну що? — спитав Грінспен.

— Якби ти стріляв стоячи до мішені спиною, гадаю результат був би такий самий, — відповів жорстокий Сем.

Грінспен роздратовано чмихнув:

— Ти впевнений, що цей пістолет нормально стріляє?

Сем кинув на нього насмішкуватий погляд:

— Так, Гриню, цей пістолет абсолютно нормальний. Просто хтось із нього нормально не може вистрелити.

— Я би так не казав, — сухо відповів Грінспен.

— Слухай, — звернувся я до нього. — Ти ж колись, здається, казав, що у тебе були якісь проблеми із зором, якщо не помиляюсь…

— Не думаю, що це якось могло вплинути на якість моєї стрільби, — не здавався Грінспен. — Я все ж перевірив би цей пістолет.

— Тримай! — сказав Сем, простягаючи мені зброю.

Я взяв його. Спочатку він видався мені важкуватим, але це була приємна важкість. Зрештою, зброя повинна щось важити, іграшкова легкість у знарядді смерті — це дещо від сучасної попси. Я звів пістолет і, пам’ятаючи про запобіжник у рукоятці, з силою її стиснув, але, очевидно, це було зайве — пістолет спрацював без жодних проблем, посилаючи кулю до білого аркуша на такому, здається, далекому дереві. І так кілька разів, поки Сем зробив відмашку, аби я припинив, після чого забрав у мене пістолет і пішов перевірити результати. Цього разу він затримався коло мішені довше, і коли повернувся, то мав задоволений вигляд.

— Ну що ж, не так вже й погано, як для першого разу, — сказав він. І одразу скинувши пістолета, підтримуючи одну руку іншою, він достріляв обойму і пішов перевіряти власні результати. Це зайняло у нього набагато більше часу. Він то відходив, то знов підходив до мішені, намагаючись щось на ній розгледіти. Зрештою, він зірвав мішень і повернувся з нею до нас.

— Результати такі: — мовив Сем офіційним тоном. — Перше місце у мене, друге — у Андрія, третє — у тебе, Грінспене. Тож вибач, — додав він, повернувшись до Гриня, — але снайпера з тебе не вийде.

Грінспен гмукнув:

— А нам снайпера не дуже й треба. Стріляти доведеться з близької відстані.

— Ну воно то так, але… — похитав головою Семен.

— Чекай! — гарячково перебив його Грінспен. — Я є автором цієї ідеї, я заварив всю цю кашу і, зрештою, я маю довести все це до логічного завершення…

— Воно то так, — кивнув головою Сем. — Однак…

— Ніяких «однак» — це питання закрите, — махнув рукою Грінспен. — Стріляти буду я — і крапка.

— Ти хочеш його реально грохнути, чи просто хочеш довести собі, який