Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

решти складових - збут, контроль, охорона… але бачите - і вони на «шістках» горять. Як звичайнісінький «бричкотракторний завод» імені Віри Засулич, тої, котра колись бомбу в царя кидала.

- З тією різницею, ерудований ти мій, що з радянського заводу оту «шістку» просто так - ікс виженеш, а у цих конкурентів розмова коротка. Ножем по горлянці, коліном під дупу - і в кущики. До речі, наркотики транспортували, як я зрозумів, у тій банці з-під кави, через яку загинув дільничний?

- Так точно, саме в ній. Конкретніше - в них, бо вона була не одна.

- Ти можеш сказати, скільки це зілля коштує, хоча б приблизно?

- Один кілограм - десять ленінських премій.

- Сто тисяч? - зойкнув Полковник. - Та ти що!

- Товар легенький, з кожного граму можна розвести кілька доз для ін’єкції. Одне слово - просто, надійно, вигідно. Як у рекламі ощадбанку.

- То вже не смішно, Сирота. Ти повинен зрозуміти, що навіть якщо ми відловимо твого корейця, то завтра на його місце призначать іншого. І все почнеться знову. Якщо вже протоптали доріжку, то будуть ходити по ній доти, доки деякі придурки не зрозуміють, що наркоманія в Радянському Союзі існує, хочеться цього комусь чи ні. Але вони швидше вдавляться, ніж це визнають. А перед тим вдавлять нас. І щоб ти знав, зроблять це без поспіху. З великою насолодою.

Знову я промовчав замість підтримати розмову. І знову інтуїція мене не підвела:

- Сирота, все, що я казав протягом останніх п’яти хвилин, похерити і забути. Тобі здалося. А я втомився. На сьогодні відпочивай, а завтра дій за планом. Що там у тебе першим пунктом?

- Оскільки по родичах і друзях «дубль пусто», то залишаються однополчани. А ні - то доведеться, як це вже не раз було, сидіти і чекати щасливого випадку. Або, даруйте, клістиру з патефонними голками. Це вже - як пощастить.

Мені пощастило. По-перше, Генерал натиснув на військкомат аби там швидше прокрутилися стосовно нашого запиту. По-друге, щось там таке придумав, щоби ті, котрі з міськкому партії, дали нам спокій. По-третє, що важливо, терміново відіслав замполіта на якісь там, як ми казали, «курси удос-каналізації». Аби він зі своїм ідеологічним фактором не крутився у нас під ногами. Звісно, розіслали в підрозділи транспортної міліції на вокзалах і в обох аеропортах словесний портрет корейця, складений на підставі свідчень офіціанта з «Динамо». Хоча особливої надії на успіх не покладали. Ми не на війні, тому вислизнути непоміченим з такого великого міста, як Київ, для професіонала - не проблема. Але до головного нарколога міста довелося йти особисто мені. Генерал наказав.

То була ще та розмова. Для початку я одержав вичерпну характеристику деяких цивільних, котрі хоч і начепили погони, але не нажили жодної звивини в корі головного мозку. Зробив вигляд, що мене це не стосується, хоча б тому, що я був, як завжди, в цивільному. Мій спокій подіяв на «головного над психами» позитивно і він перейшов до запитань, намагаючись не дивитися в бік величезного портрету академіка Павлова, зображеного на весь зріст в оточенні горезвісних цуциків:

- Вам відомо, юначе, що мені згори доведена цифра наркозалежних, яку я не маю права перевищувати? Інакше мене зашлють дільничним психіатром у таку глухомань, звідки до найближчої пивної бочки півдоби вертольотом.

- Розумію. Бо у нас теж є показник: кримінальнозалежних, який ми теж не маємо права перевиконувати. Інакше спишуть у пацієнти до вас.

- А ви знаєте, молодий чоловіче, скільки у мене койок у спеціальному відділенні, точніше, палаті для такого типу хворих? Дванадцять штук - і на кожній по два хворих!

- На жаль, не мав щастя бути вашим пацієнтом. Мене поки що переважно у нашому міліцейському шпиталі латали.

- Знаю я ваших кравців. Доводилося після них перешивати декого з особливо чесних… дурнів. Ми про що?

- Про кількість місць у палаті для наркозалежних. І про те, що бути особливо чесним дурнем - шкодить здоров’ю. А чесним не-дурнем - і поготів.

- Он ви як повернули…

- Звичайно. Ми з вами люди чесні, але ж не дурні.

- Домовились. Отже - у мене всього дванадцять, ну максимум чотирнадцять ліжок. А ви скільки плануєте привезти? Як мінімум вдесятеро більше? Куди я їх покладу? У коридорі чи у власному кабінеті?

- Спортзал у вас є? Чи щось на взірець клубу?

- Жартуєте?

- Мусите ж ви десь загальні літучки проводити. А також урочисті збори на честь Дня медика. Або концерти художньої самодіяльності лікарів і пацієнтів.

- Є одне приміщення, саме для таких заходів. Що характерно - з ґратами на вікнах.

- Мене це ваше «що характерно» не цікавить. Винесіть на склад стільці, вогнегасники і портрети керівників комуністичної партії та радянської держави. Натомість поставте ліжка. Не вистачить персоналу - візьміть студентів медінституту або краще з Другого фельдшерського медучилища. Там якраз зібралися міцні хлопці, переважно після армії. Впораються.

- Я не згоден, але я вимушений виконувати ваші вимоги. Тільки врахуйте: жодного наркомана понад наші норми я у вас все одно не прийму. А неповнолітніх не прийму взагалі. Ви ж у курсі: наркоманії в Радянському Союзі не існує, особливо наркоманії серед молоді.

- Я багато про що в курсі. Особливо щодо того, що начебто не існує, але псує одним статистику, а іншим - життя. Але про це - іншим разом. Коли я втраплю до вас, як пацієнт, і матиму купу вільного часу для вчених бесід