Читати книгу - "Маленький Бізон"

рушницю потрійну порцію, щоб вистрелити як слід. Після сьогоднішнього випадку з доларами не було рації скаржитись білим на свою кривду. Залишилось тільки одне: робити покупки лише в присутності Гучного Грома, який міг розмовляти англійською мовою і знав усі хитрощі білих купців.

Хвилюючі переживання того дня снилися мені цілісіньку ніч. Білі купці сідали мені на груди й мордували мене. Лише коли з'являвся білий хлопчик, кошмар зникав. Лагідний білий хлопчик снився мені кілька ночей підряд.

ЗЛИЙ МІСІОНЕР І ДОБРА КНИЖКА

Наступного дня найпотрібнішою людиною в усьому нашому таборі був мій дядько Гучний Грім. З самісінького ранку він походжав серед крамниць у селищі, наглядаючи за кожною покупкою. Завдяки його пильності, купці менше нас дурили, а хто хотів придбати порох, тут-таки в крамниці, брав щіпочку, підпалював і стежив — чи вибухне як слід.

У Форт-Бентоні жив пастор-місіонер. Він виявив бажання відвідати наш табір; і ми чемно запросили його. Наша група була єдиною на всю околицю, яку ще не впхнули до резервації. Отож пастор, мабуть, хотів познайомитися з «дикими поганцями», як нас ущипливо називали в селищі. Пастор обіцяв, що говоритиме з нами про Великого Духа білих людей.

Щоб ушанувати гостя, всі дорослі в таборі яскраво розмалювали собі обличчя й одяглися в найкращі убрання, а чаклун Кінаси витяг свій обрядовий бубон. Тільки-но пастор з'явився біля табору, чаклун почав вибивати «тамтам» і наспівувати ритуальну пісню: він намагався якнайурочистіше привітати шановного гостя.

Вождь Крокуюча Душа і старші воїни вийшли назустріч місіонерові, поручкалися з ним і привели до нашого чаклуна. Нас прикро вразило, що пастора супроводив той самий метис-перекладач, який належав до штабу коменданта Уістлера.

Ми думали, що сердечна зустріч утішить гостя, але помилилися. Пастор мав лагідні очі, гарне обличчя, борідку клинчиком і розмірені, повільні рухи: в першу хвилину здавалося, що це людина добра і сердечна. Але він зараз же почав дорікати нам і вичитувати.

— Вгамуйтеся, вгамуйтеся! — голосно, але спокійно говорив він, показуючи на нашого чаклуна та його бубон. — Цей чоловік ображає мене і ображає бога!

Почувши ці несподівані слова, ми дуже розгубились, а найбільше сам Кінаси. Він перестав бити в бубон, підвівся і шанобливо підійшов до місіонера.

— Я не ображаю тебе, — чемно заперечив він. — Навпаки..

— Недостойний галас, який ти зчиняєш н своєму сатанинському інструменті, — піднесено казав місіонер, — це справді пекельний вереск. Ти ганьбиш небо і мене…

— Я не ганьблю! Ти чаклун білих людей, — пояснював Кінаси, — а я чаклун індійців. Я вітав тебе гідно і сердечно, як свого шанованого товариша…

Почувши ці слова, пастор затулив очі долонею і нам здалося, що він хоче заплакати. Але він тільки молився. Потім він грізним поглядом зміряв Кінаси. Аж дивно було, що ці лагідні очі могли дивитися так гнівно:

— Я не твій товариш і не чаклун, запам'ятай це назавше! — обірвав він гостро.

Потім він звернувся до нас з промовою, кажучи, що ми блукаємо в мороці хибної віри та що невидимі сили, від імені яких діє наш чаклун, — лише витвір запамороченої фантазії.

— Я злякався, побачивши ваші обличчя! — казав він. — Що це за маскарад? Я не хочу, щоб ви так мурзалися. Покиньте розмальовувати обличчя, бо ви стаєте схожі на дітей Люцифера, володаря темряви. І порозбивайте ваші чаклунські бубни!

— Це наш звичай з діда-прадіда, — скромно зауважив вождь Крокуюча Душа. — Ми хотіли належно вшанувати тебе, жерця бога білих людей.

— Ти помиляєшся! Бога не тільки білих людей, — поправив його місіонер, — а всіх людей і всього світу! А що ж до вашого шанування, тут ти теж помиляєшся! Яке ж це шанування, коли ви виглядаєте, мов пекельні духи або машкари!

Потім місіонер довго розказував нам про Великого Духа білих, що, мовляв, існує тільки він, а інші Великі Духи — це лише нікчемні ошуканці, не варті й пошматованої шкурки койота. Потім він нагадав, що індійці повинні скласти зброю, покаятись і жити в згоді й любові з білими, які незабаром прибудуть до цієї країни. Покора, слухняність і каяття — от риси, які ми повинні в собі виховати.

Місіонер говорив і говорив, а ми з індійським терпінням слухали його казання. Коли він нарешті скінчив, обізвався один з наших воїнів:

— Ти кажеш — покора й слухняність. Але кого ж ми повинні слухатись, кому повинні коритися?

— Істинному богові.

— А тих білих, котрі, як ти кажеш, незабаром прибудуть до нашої країни — ми теж повинні слухатися і коритися їм?

— Так, і їм також.

— Адже вони люди, а не боги?

— Звичайно, люди, та вони прибудуть сюди в ім'я бога істинного, щоб заселити цю країну і засіяти її родючі землі на славу богові.

— Але ж ця земля — наша власність…

Місіонер не схотів цього слухати і заявив, що ми нічого не розуміємо. Потім виступив наш вождь:

— Ти закликаєш, щоб ми покаялись. Чому? Ми не почуваємо за собою ніякої провини або злочину. Не крадемо чужої землі, нікого не дуримо. Якщо злодії забирають у нас коней — ми намагаємось повернути свою власність назад. Хіба ж це злочин — домагатися свого? Ми зневажаємо брехню. Нас не треба умовляти бути чесними