Читати книгу - "Тихий Дін"

на плитняках саморідного каміння, праникуючи випране плахіття.

— Ото ж бо без рідної неньки.

— Самому й дихнути ніколи, а мачуха крізь пальці дивиться...

Якось сторож Давидко безпалий розказував. "Дивлюся опівночі, а в крайнє вікно добивається чоловік. Ну, думаю, злодій до — Платоновича. Підбігаю, значить.—Що за їден? Поліцаю, сюди! А це ж він і є, Митько!— Дівчата нині, трясця їм, пішли...

—. Митько моєму Микишці розписував: "свататиму,

мовляв".

— Хай хоч трохи смарклю витре!

— Присилував її, чувати, зґвалтував...

— І-і-і-, кумасю, сучка не схоче, то й пес не скоче.

Текли вулицями й завулками чутки-чуточки... Мазали досі чисте ім'я дівчини, мов ті нові ворота густим дьогтем...

Впала неслава на залисілу голову Сергія Платоновича, мов той трям з рештовання на людину, що повз іде, і придавила —до землі.

Два дні не виходив ані до крамниці, ані на млин. Челядь, що містилася внизу, з'являлася тільки перед обідом.

На' третій день запрягли Сергієві Платоновичу в бігунки сірого в яблуках жеребця, поїхав до станції, велично й неприступно киваючи головою зустрічним козакам. А слідом за ним прошелестіла з двору полискуючи лаком віденська коляса. Кучер Омелян, слинячи прикипілу до посивілої борідки вигнуту люлечку, розібрав синій шовк віжок, і пара вороних, виграючи, зацокали вулицею. За кручею Омеляно-вої спини виднілася бліда Лисавета. Легеньку валізку держала в руках і невесело посміхалася: махала рукавичкою Володимирові та мачусі, що стояли коло воріт. Пантелей Прокопович, шкутильгаючи з крамниці, поцікавився, звертаючись до дворака Микити:

— Куда ж вирушила панянка?

І той, розуміючи цю нехитру людську цікавість, відповів:

— До Москви, в науку, курси проходити.

Другого дня сталася подія, перекази про яку довго переминали і коло Дону, і під тінню колодязних журавлів, і на прогоні... Смерком (із степу прокуріла вже череда) прийшов до Сергія Платоновича Митько (навмисно припізнився, щоб не бачили люди). Не просто собі прийшов, а сватати доньку його Лисавету.

До цього бачився він з нею разів з чотири, не більше. Під час останньої зустрічі між ними відбулась така розмова:

— Виходь за мене заміж, Лисавето, а?

— Дурниці!

— Жалітиму, кохатиму... Працювати в нас є кому, будеш коло вікна сидіти, книжки читатимеш.

— Дурний ти!

Митько образився і замовкнув. Пішов того вечора додому рано, а вранці заявив здивованому Миронові Григоровичу.

— Тату, одружи.

— Перехристись!

— Справді, не жартома говорю.

— Приспічило?

— Киньте бо...

— Котра ж зачепила, чи не Мартонька часом?

— Засилай старостів до Сергія Платоновича.

Мирон Григорович акуратно розложив на лаві чоботарський струмент (лагодив він шлеї), хахикнув.

—'Ти, синку, нині веселий, бачу.

Митько уперся на своїм, як той бугай в стінку, батько скипів:

— Дурень! У Сергія Платоновича капіталу понад сто тисяч: купець, а ти?.. Іди звідси, не придурюйся, а то от шлеєю оперіщу жениха цього!

— У нас дванадцять пар волів, статок он який, знов же він мужик, а ми козаки.

— Геть! — коротко наказав Мирон Григорович, що не любив довго розводитись.

Митько зустрів співчуття тільки в діда Гришаки. Той приплентався до сина, цокаючи костуром по підлозі.

— Мироне!

— Ну?

— Чом противишся? Коли хлопцеві припало якраз...

— Тату, ви — чисто дитина, істинний бог! Вже Дмитро дурний, а ви надиво..;

— Цить! — пристукнув дід Гришака. — Хіба ми їм нерівня? Він за честь повинен узяти, що за його доньку син козака сватається. Віддасть з руками і з тельбухами. Ми люди по всій окрузі знані. Не злидні які, а господарі! Тож бо й є! їдь, Мирошко, годі там! У посаг млин хай дає! Проси!

Мирон Григорович запихкав і пішов надвір, а Митько вирішив дочекатися вечора й піти самому — знав, що батькова впертість, як в'яз на корінні: гнутись — гнеться, а зламати і не намагайся.

Дійшов до парадного, посвистуючи, а тут сторопів. Потоптався і пішов через двір. На ганкові запитав у покоївки, що гриміла накрахмаленим фартухом.

— Сам удома?

--— Чай п'ють. Почекай. {

Сів, почекав, викурив цигарку, і послинивши пальці, погасив, а недокурка густо розмазав по підлозі. Сергій Платонович вийшов, обмітаючи з жилетки крихти сухаря, побачив і сплюснув брови.

— Проходьте.

Митько перший увійшов до прохолодного, що пах книжками та тютюном, кабінету, відчув, що тієї сміливосте, якою