Читати книгу - "Списоносці"

думаю про завтрашній день і боюся його. Сьогодні мене обвинувачує тільки пам'ять про унтера.

А завтра, післязавтра, коли я писатиму далі про своє життя?

Вночі я спав неспокійно. Вже й снотворне не допомагає. Я перевертався на ліжку всю ніч, мене мучили тяжкі сни».

— Не дивно, — пробурмотів Коронді, — хіба вбивці бувають спокійні, врівноважені? — Підполковник зняв трубку: — Товариш Шолті? Зайдіть, будь-ласка, до сорок дев'ятої кімнати і приведіть арештованого. Нехай візьме свою писанину. Так. До мене!

Через кілька хвилин старший лейтенант Шолті привів Райнаї. Той уже був не такий свіженький, як учора, — неголений, очі позападали. Вчорашню самовпевненість як рукою зняло.

— Підходьте ближче.

Жолт ступив три кроки і подав папери, які стискав у руках.

— Сідайте, — Коронді поправив окуляри. Потім почав читати папери. Дочитавши останній аркуш, підполковник знову зсунув окуляри на кінець носа. — Це ви самі писали? — спитав він, позираючи на Райнаї поверх скелець.

— Не розумію…

— Мабуть, важко писалося?

— Тобто?..

— Бо тільки правду легко написати.

Коронді повільно розірвав папірці надвоє і кинув у кошик.

— Цей залік я вам не зарахую. Пропоную скласти іспит наступного разу. Напишіть усе так, як воно було.

— Але…

— Можете йти!

Райнаї нерішуче підвівся і поплентався до дверей. Уже взявшись за ручку, він обернувся на різкий оклик підполковника:

— Райнаї!

Збентежений Жолт вклонився.

— До ваших послуг.

— Пам'ятаєте, які питання стоять у вашому екзаменаційному білеті? Ви повинні розповісти про свою конспіративну діяльність до втечі за кордон, про обставини втечі, про діяльність за кордоном, про причини повернення в Угорщину та про свою участь у заколоті. Не забудьте згадати ще й про те, як потрапили до вас фальшиві документи, як вам пощастило ошукати власті. Це ваші питання… Так?

— Тт… так…

— Ну, тоді беріться до роботи!

Коли двері за арештованим зачинилися, Када сказав:

— Ви, товаришу підполковник, говорили, що побрехеньки Райнаї — це зброя в наших руках.

— Ну, й що?

— А ви взяли цю зброю пошматували і кинули в кошик.

— Хіба я кинув її в Дунай? Пошматував геть усе? Знищив? — Коронді нахилився до кошика і вийняв звідти папірці. — Ось вони. Я порвав їх навмисне, нехай Райнаї не думає, що його брехня фігуруватиме на суди Але я розірвав обережно, щоб написане можна було ще використати. Райнаї думатиме, що ці папірці знищені. Знову писатиме і знову брехню, яка теж потрапить до цього кошика. Після п'ятого чи шостого «твору» ми матимемо можливості порівняти дані і згодом викласти перед злочинцем усі суперечності його писанини. Це заспокоює вас, товаришу старший лейтенант?

— Так, товаришу підполковник.

— Ну, тоді давайте читати.

«Знову сиджу перед аркушем білого паперу і думаю, про що писати далі. Просторікувати нема бажання, бо про все не напишеш. Історію і роль руху «Списоносців» напишуть згодом історики-професіонали. Але хочу сказати, що після смерті Капоші ця організація була піддана ретельній ревізії зверху. Згодом я довідався, що про наслідки перевірки доповідалося регентові і державному секретареві у військових справах. Керівники вважали, що «Списоносці» не добилися потрібних наслідків.

Через кілька тижнів після тога як регентові було надіслано інформацію про наслідки перевірки, мене звільнили від дальшої служби на підставі того, що, мовляв, у мене недостатня спеціальна військова підготовка, а тому й відділ працював безуспішно. Я знав, що це неправда. Адже перевіряли «Списоносців», а не відділ розвідки. Рішення керівництва обурило мене. Я не раз добивався прийому в регента, але далі урядової канцелярії не міг потрапити. Це було в 1928 році. Я справді не кінчав кадрової офіцерської школи, але мав заслуги і тому думав, що з своєю роботою міг цілком справитись.

Дома я перебирав у думці минулі десять років боротьби і намагався уявити майбутнє. Часто нарікав на долю, а потім почав насміхатися над собою. От до чого дійшов з своїм розумом і мудрістю! Ось тобі і нагорода від влади!

Щоправда, довго я не сумував, бо був упевнений в своїй силі й спритності. Почав усе обмірковувати. В мене двоє дітей, виховання яких я досі оплачував, триста гольдів орної землі, відданої в аренду, половина будинку (друга половина належить Магді). Переді мною було кілька можливостей. Може кинути Будапешт і зайнятися господарством? Але я не розумівся на цій справі, та й бажання господарювати не було. Друга можливість — розлучитись з Магдою і одружитись з Анною-Марією. Але від цього моє становище не поліпшилося б. Я не хотів знову втрачати своєї незалежності. І хоч як я кохав Анну-Марію, а одружуватися не мав наміру.

Через кілька днів до мене прийшов Титус.

Довго розпитував, а я все посміхався — не хотів виказати свого пригніченого стану.

— З чого вирішив починати? — запитав патер після кількахвилинної мовчанки.

— Ще не знаю. Мало про це думав.

Титус глянув у вікно. Був кінець літа, вже пахло осінню.

— Ти дуже засмучений? — запитав, не дивлячись на мене.

— Ну, що ти, друже! — іронічно відповів я. — Хіба в мене є причина сумувати? Якби я не знав, що звільнення — нагорода за старанну працю, можливо, і образився б. Я виконав свій обов'язок, і цього досить з мене.

— Я ніколи не мав схильності до жартів, а сьогодні особливо, — нахмуривши брови, блиснув на мене очима Титус.

Було б краще, якби я плакав або гатив кулаком по столу? — Я вже не міг далі стримуватися. Після чесної служби виганяють, та ще й запитують, чи мені не прикро. — Твої дурні запитання, — вів я далі підвищеним тоном, — принаймні такі ж смішні, як і мої відповіді.

— Гаразд, гаразд… Можливо, я і справді запитав по-дурному. Але ти повинен зрозуміти…

— Що я повинен зрозуміти, мій отче? Будь ласка,