Читати книгу - "Кут паралельності"

154
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 56
Перейти на сторінку:
це знає? Це було три роки тому… Зима. Холодна зима. Опалення чомусь погано працювало. Казали, що котельня не увійшла в якийсь режим. А ліфти виходили з ладу часто, біля них постійно порпались техніки… Але переселення ніхто не зупинив. Все відбулося за графіком. Носили хворих на ношах на третій…. шостий поверхи. Видавали хворим по дві-три ковдри… Холодна була та зима. І часом соромно було дивитись хворим в очі. Але ж ніби хотілось кращого — швидше переселитися, обжитися, щоб лікувати. Але було соромно…»

— Звідки ти знаєш, як ми переселялись?

— Мені розповідали… А один ваш хірург, Риндін прізвище, заганяв хворих у холодні палати і бурчав собі під ніс: «Все ходять, вештаються, мов не розуміють, що йде переселення, що вони заважають. Все ніяк не налікуються». Ти знаєш Риндіна?

«А їй і про Риндіна хтось розповідав… Він колись пропонував мені підробіток на півставки в піонерському таборі. Казав: «Не пошкодуєш. Для лікаря робота там прекрасна. Піонерський табір — чудо! Територія маленька, діти не розбігаються, паркани високі. Води на території ніякої, а під краном не втонеш. До річки фізруки водять двічі на тиждень. У воду по десять чоловік — ж-жик! ж-жик! — і готово. Для лікаря робота там прекрасна. Спокійна. І годують там без особливих делікатесів. А від перловки диспепсії не буде. Слідкувати тільки, щоб батьки не приносили всяких там соків-моків, та кожного дня тумбочки вигрібати — ніяких хвороб не буде…»

— А звідки ти знаєш про Риндіна?

— Моя тітка лежала у вашій клініці…

— Так, Риндін грубуватий… Але він гарно оперує…

— Андріане! — мало не крикнула Валерія. — Хірург насамперед — людина.

— Але Риндін справді гарно оперує.

Він побачив у погляді Валерії тамовану відразу.

— Сідай до столу. Будемо вечеряти… До речі, дай мені свій паспорт, — мовила по довгій паузі. — Тобі треба тут прописатися.

— Спершу я випишусь від Зіновії Олександрівни.

— Не турбуйся. Оксана все зробить. У неї багато знайомих.


Наступного дня після операції Андріан зайшов до професора Берегівського.

— Доброго дня, Миколо Костьовичу!

— Привіт, молода зміно! — професор підвівся з-за столу, зняв окуляри і поклав їх на розкладені на столі папери.

— Пробачте, я на хвилину… Я не буду вам заважати…

— Без церемоній, Андріане Михайловичу. Що ви хотіли?

— Я щойно дивився розклад операцій. Ми з вами завтра разом… То які будуть настанови?..

— Які там настанови, — махнув рукою професор. — Ти вже у всьому краще від мене знаєшся, — лукаво мружився. — Хіба що не запізнюйся. Вчасно бери хворого в операційну. До речі, ось мені прислали цікаву монографію… — Підійшов до книжкової шафи. — Цікавий погляд на газовий обмін в режимі тривалого штучного дихання… Візьми, познайомся…

— Спасибі.

І раптом… Андріан аж сахнувся. За склом на верхній поличці книжкової шафи він побачив невелике любительське фото. Згадав, що бачив його і раніше, коли заходив у кабінет до професора… Але раніше воно не могло його зацікавити. Раніше він не знав Валерії Стах.

— Хто це? — запитав, і голос видав його хвилювання.

— Де? — професор здивовано звів брови.

— Чия то фотографія?

— То одна моя хвора. Один з моїх професорських гріхів, — зітхнув Микола Костьович. — А чому вас?.. Ви… знали її?

Андріан мовчав.

— Повірте, Андріане Михайловичу, я не відчуваю своєї вини… Це саме той випадок, коли я можу сказати, що зробив усе, що лише міг зробити. Але… серцева слабість. Вона померла в операційній. Незвичайної краси була жінка. До речі, також лікар… Це було три роки тому…

«Така схожа на Валерію… Але ніби старша… Вона і не вона… Може, це її тітка, про котру Валерія говорила?»

— Як її звали?

— Надія Лимчук… Лікар з Новосибірська… Аортальна недостатність. Дуже велика недостатність, десь на три плюси. Одне слово, сумнівів у мене не було — оперувати. Я зробив усе, що тільки міг… Але тривала гіпотензія… Потім зупинка… Сам знаєш, як це буває в аортальних хворих. До речі, вона залишила мені зошит, в ньому — її цікаві міркування як лікаря, незвичайний погляд на хворобу і на людей взагалі.

— Ви б могли дати мені почитати?

— Так. Але, загалом, там не знайдете нічого особливого. Порядний лікар і сам думає про це чи не кожного дня. Але Надія якось надзвичайно гостро все відчувала. Дивна була жінка… Часом мені видавалося, що вона з іншого світу, з іншої планети… Мов якась машина. Надзвичайно людяна машина.

— Чому машина? — злякано перебив його Андріан.

— Не знаю… — кволо посміхнувся професор. — Чомусь прийшло мені таке порівняння… Дивовижна була жінка… Але я не зміг їй допомогти, на жаль…


Прочинивши двері, Андріан почув голос Оксани:

— Ти ж сама все розумієш. Треба. Вже час. Нам пора вирушати.

— Оксано… Мені видається, що… Андріан принишк в коридорі.

— Оксано, ще один день… Добре?

— Тобі треба відпочити, Валеріє, і хоч трохи побути з сином… Він ще малий… Йому потрібна мати…

— Ти знаєш, як на мене вплинути.

Оксана засміялася:

— Хіба ми перший рік разом? Машина чекає біля під’їзду. Рушимо відразу, як вийдеш. Нічого зайвого не бери. В мене трохи підсіли акумулятори, буде важко пробитися. Мої речі вже в машині. Я чекаю.

Андріан стрепенувся, розуміючи, що зараз розкриється його підслуховування. Навмисно сильно зачинив за собою двері, вони гучно хряпнули, аж посипалась зі стелі штукатурка. Рішуче попростував до кімнати і, прочинивши двері, зіткнувся з Оксаною лице в лице.

— Добривечір…

1 ... 36 37 38 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кут паралельності», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кут паралельності"