Читати книгу - "Кут паралельності"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Звідки ти знаєш, як ми переселялись?
— Мені розповідали… А один ваш хірург, Риндін прізвище, заганяв хворих у холодні палати і бурчав собі під ніс: «Все ходять, вештаються, мов не розуміють, що йде переселення, що вони заважають. Все ніяк не налікуються». Ти знаєш Риндіна?
«А їй і про Риндіна хтось розповідав… Він колись пропонував мені підробіток на півставки в піонерському таборі. Казав: «Не пошкодуєш. Для лікаря робота там прекрасна. Піонерський табір — чудо! Територія маленька, діти не розбігаються, паркани високі. Води на території ніякої, а під краном не втонеш. До річки фізруки водять двічі на тиждень. У воду по десять чоловік — ж-жик! ж-жик! — і готово. Для лікаря робота там прекрасна. Спокійна. І годують там без особливих делікатесів. А від перловки диспепсії не буде. Слідкувати тільки, щоб батьки не приносили всяких там соків-моків, та кожного дня тумбочки вигрібати — ніяких хвороб не буде…»
— А звідки ти знаєш про Риндіна?
— Моя тітка лежала у вашій клініці…
— Так, Риндін грубуватий… Але він гарно оперує…
— Андріане! — мало не крикнула Валерія. — Хірург насамперед — людина.
— Але Риндін справді гарно оперує.
Він побачив у погляді Валерії тамовану відразу.
— Сідай до столу. Будемо вечеряти… До речі, дай мені свій паспорт, — мовила по довгій паузі. — Тобі треба тут прописатися.
— Спершу я випишусь від Зіновії Олександрівни.
— Не турбуйся. Оксана все зробить. У неї багато знайомих.
Наступного дня після операції Андріан зайшов до професора Берегівського.
— Доброго дня, Миколо Костьовичу!
— Привіт, молода зміно! — професор підвівся з-за столу, зняв окуляри і поклав їх на розкладені на столі папери.
— Пробачте, я на хвилину… Я не буду вам заважати…
— Без церемоній, Андріане Михайловичу. Що ви хотіли?
— Я щойно дивився розклад операцій. Ми з вами завтра разом… То які будуть настанови?..
— Які там настанови, — махнув рукою професор. — Ти вже у всьому краще від мене знаєшся, — лукаво мружився. — Хіба що не запізнюйся. Вчасно бери хворого в операційну. До речі, ось мені прислали цікаву монографію… — Підійшов до книжкової шафи. — Цікавий погляд на газовий обмін в режимі тривалого штучного дихання… Візьми, познайомся…
— Спасибі.
І раптом… Андріан аж сахнувся. За склом на верхній поличці книжкової шафи він побачив невелике любительське фото. Згадав, що бачив його і раніше, коли заходив у кабінет до професора… Але раніше воно не могло його зацікавити. Раніше він не знав Валерії Стах.
— Хто це? — запитав, і голос видав його хвилювання.
— Де? — професор здивовано звів брови.
— Чия то фотографія?
— То одна моя хвора. Один з моїх професорських гріхів, — зітхнув Микола Костьович. — А чому вас?.. Ви… знали її?
Андріан мовчав.
— Повірте, Андріане Михайловичу, я не відчуваю своєї вини… Це саме той випадок, коли я можу сказати, що зробив усе, що лише міг зробити. Але… серцева слабість. Вона померла в операційній. Незвичайної краси була жінка. До речі, також лікар… Це було три роки тому…
«Така схожа на Валерію… Але ніби старша… Вона і не вона… Може, це її тітка, про котру Валерія говорила?»
— Як її звали?
— Надія Лимчук… Лікар з Новосибірська… Аортальна недостатність. Дуже велика недостатність, десь на три плюси. Одне слово, сумнівів у мене не було — оперувати. Я зробив усе, що тільки міг… Але тривала гіпотензія… Потім зупинка… Сам знаєш, як це буває в аортальних хворих. До речі, вона залишила мені зошит, в ньому — її цікаві міркування як лікаря, незвичайний погляд на хворобу і на людей взагалі.
— Ви б могли дати мені почитати?
— Так. Але, загалом, там не знайдете нічого особливого. Порядний лікар і сам думає про це чи не кожного дня. Але Надія якось надзвичайно гостро все відчувала. Дивна була жінка… Часом мені видавалося, що вона з іншого світу, з іншої планети… Мов якась машина. Надзвичайно людяна машина.
— Чому машина? — злякано перебив його Андріан.
— Не знаю… — кволо посміхнувся професор. — Чомусь прийшло мені таке порівняння… Дивовижна була жінка… Але я не зміг їй допомогти, на жаль…
Прочинивши двері, Андріан почув голос Оксани:
— Ти ж сама все розумієш. Треба. Вже час. Нам пора вирушати.
— Оксано… Мені видається, що… Андріан принишк в коридорі.
— Оксано, ще один день… Добре?
— Тобі треба відпочити, Валеріє, і хоч трохи побути з сином… Він ще малий… Йому потрібна мати…
— Ти знаєш, як на мене вплинути.
Оксана засміялася:
— Хіба ми перший рік разом? Машина чекає біля під’їзду. Рушимо відразу, як вийдеш. Нічого зайвого не бери. В мене трохи підсіли акумулятори, буде важко пробитися. Мої речі вже в машині. Я чекаю.
Андріан стрепенувся, розуміючи, що зараз розкриється його підслуховування. Навмисно сильно зачинив за собою двері, вони гучно хряпнули, аж посипалась зі стелі штукатурка. Рішуче попростував до кімнати і, прочинивши двері, зіткнувся з Оксаною лице в лице.
— Добривечір…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кут паралельності», після закриття браузера.