Читати книгу - "Слідами змови"

провів своїх супутників схилом гори.

І от перед нами постала стара вежа. Цього ранку вона здавалася особливо похмурою й самотньою. Жоден її димар не курився димом.

— У такому місці можна творити які завгодно темні діла, — повільно мовив Том, дивлячись униз на вежу.

Він вийняв щось із кишені — якусь засклену металеву рурку — і приставив собі до ока. Потім простягнув ту рурку мені. Я подивився крізь скло і тихо охнув. Диво дивне — вежа враз наблизилася. Мені було добре видно двері над кам'яними сходами.

— Що ж це?.. — почав був я.

— Це так звана далекоглядна труба. Ти, очевидячки, бачиш її вперше. Дуже зручна річ до нашої роботи.

Ця штука, без сумніву, дуже знадобилася б нам, коли б ми мали що розглядати. Однак вежа здавалася порожньою і занехаяною, як старе дупло.

Спочатку ми з Кіт стояли на тому, що краще вартувати всім укупі, хоч Том переконував нас повернутися до табору, де можна було вільно ходити й розмовляти на повний голос.

— Стояти на чатах — нудотна справа, — попереджував він нас. — Краще вартувати по черзі. Немає сенсу сидіти тут усім гуртом.

Але вже за годину, коли цікавість наша притупилася, а дивитися в далекоглядну трубу набридло, ми пристали на Томову пропозицію і пішли, пообіцявши змінити його пізніше. Я повів Кіт в одне місце, де росло багато папороті, і ми нарвали по великому оберемку на постіль.

— А що коли мій здогад був хибний, і ми пішли не тим слідом? — похмуро мовив я.

— Не будь такий нетерплячий. А на що ти сподівався? Що двері вежі одразу відчиняться і звідтіля вийде сер Філіп у масці?

— Мені здається, що ті двері не відчинялися вже багато років.

— Поживем — побачимо. Навіть коли наш здогад щодо вежі був хибний, ми можемо стежити за Філіповим новим домом. Нам напевно відомо, що він замислив зле.

Ми вартували почережно аж до заходу сонця, але не побачили жодної живої душі. Кіт теж похнюпилась. Лише Том був, як і досі, у найкращому гуморі.

— Після довгої подорожі що може бути приємніше за безділля? — казав він. — А стежити — це все одно що рибу вудити Треба мати терпець. — Він набив люльку й з насолодою затягнувся тютюновим димом. — Зараз там нема нікого, але це зовсім не означає, що там нікого не буде. Може, вони чекають, поки смеркне. Я зараз піду туди, а за кілька хвилин повернуся.

— Та ви ж нічого не побачите, — запротестувала Кіт. — Почекайте принаймні, доки зійде місяць.

— Побачити я, звичайно, не побачу, та зате почую. А ви лягайте спати.

Він збудив нас на світанку. Ледве розплющивши очі, я спитав, чи не сталося чогось нового.

— Анічогісінько, — весело відмовив він. — У вежі нікого немає.

— Що ж нам тепер робити?

— Ходімте подивимося, чи був там хто останнім часом.

Ми мовчки подалися вниз сірим схилом гори. Ранок був вогкий; ми йшли по пояс у тумані, дрібненька роса осідала на наші вовняні плащі. Нарешті з туману виступила вежа. З гори вона скидалася на маленьку скриньку, а нині, коли ми стояли біля брудних слизьких сходів, височіла, наче Вавілонська вежа.

Навколо панувала тиша. Ні гавкоту собак, ні людського голосу. Стара фортеця дивилася на нас крізь ранковий присмерк так, ніби побачила людей уперше за багато віків. І все ж таки якесь передчуття примушувало мене міцніше стискати пістоль, схований на грудях.

Том зійшов угору сходами й загупав у двері. Я аж отетерів од несподіванки й ступив наперед, щоб про всяк випадок загородити Кіт.

Але вежа мовчала. Том посіпав двері, потім нахилився й почав зблизька розглядати замок, мов не добачаючи. Зрештою він усміхаючись зійшов униз.

— Навіщо ви стукали? — спитав я.

— Просто про всяк випадок. Могло ж бути, що там хтось є — один шанс на сотню. В такому разі він бачив і чув нас і питав себе, чого нам тут треба. На цей випадок я приготував цілу історію про те, що ми, мовляв, заблудилися.

— Ви начебто страшенно задоволені, — зауважила Кіт.

— Авжеж. Двері недавно відмикали.

Я спитав його, як він про це довідався.

— Замок недавно змащено, східці брудні, — адже добрячий дощ давно б змив грязюку. Не давніш як за два дні тут стояли коні, їх припинали до того залізного кільця. Бачите сліди копит? Бачите, як стерлася на кільці іржа? До того ж видно, що коням підв'язували торби з вівсом — дивіться, ось овес, його й досі не подзьобали птахи. На мою думку, люди були тут позавчора.

— А тепер ніхто не навернеться сюди цілий місяць, — похмуро мовив я.

Проте мене потішило навіть це слабке підтвердження мого здогаду. Ми ще походили навколо вежі, але не знайшли нічого вартого уваги. Мені кортіло зайти всередину. І Кіт, і Том теж, очевидячки, мали те саме бажання.

— Ці двері витримають напад цілої армії, — зауважила Кіт.

— Коли хтось зачинить їх зсередини на засув, — додав Том. — Якщо у вежі нікого немає, значить, двері тільки замкнені. Може, мені пощастить одімкнути замок. Ану, давайте спробуємо.

Ми зійшли сходами і стали перед дверима. Том почав длубатися в замку, мугикаючи стиха якоїсь пісеньки. Чого тільки він не носив із собою! Виявляється, в нього був цілий добір різного причандалля. Жартома він називав його кишеньковою камерою тортур.

— Це діло можна владнати, — бадьоро промимрив він.

Та саме цю мить я почув цокіт копит, що відлунював від крутих гірських урвищ.

— Хтось сюди їде, — прошепотів я.

Нам ніколи було спускатися сходами, і ми стрибнули просто вниз. На щастя, ярдів за п'ятдесят були густі зарості високої папороті. Ми, наче зайці, чкурнули через відкриту місцину. Озирнувшись, я переконався, що нас не побачили. Вершники ще