Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

Інна щось говорила, але він не слухав, не розумів жодного її слова.

Зелений вогник таксі врятував його. Молоді люди помчали до міста. Гармаш уже не мав чого критися і з люттю послав якусь гадину під три чорти.

— Що з вами, Юрку? — здивувалася і образилась дівчина. — Чого це ви? Наче багато й не пили…

— Даруйте, Інно, страшенно розболілась голова.

Він мовчки висадив її біля дому і, навіть не подякувавши за товариство, пристукнув дверцятами.

Таксі рвучко взяло з місця, й Інна провела сердитим поглядом вогник стоп-сигналу, який, кілька разів блимнувши, зник у нічній темряві. Вона мало не заплакала: який невдячний! Дурень! Андрій ніколи не повівся б так з дівчиною…

Варвара Олексіївна не спала, з тривогою прислухалась, як крутиться син на дивані, як важко дихає. Невже Юрко напився? А може, захворів? Повернувся пізно ввечері, блідий, із такою люттю в очах, якої мати ніколи не бачила в нього. Випив нахильці кухоль води, мовчки роздягся і ліг.

Лейтенантові дошкуляло не тільки те, що так безглуздо потрапив у дурне становище і, як з'ясувалося, наче був приятелем злочинця, ображало не тільки те, що Божко хотів підкупити його, не міг же він заборонити інженерові по-своєму думати про людей, не злякався Юрій і погроз. Найбільше мучило, що Божко називався його рятівником. У вухах лящав голос Божка: «Я не шкодую… Сподіваюсь, що ти благородна людина». І хоч Юрій знав, що жест пасажира був тоді зайвим, що він і сам вскочив би у вагон, навіть більше того, схопивши за руку, інженер міг перешкодити йому, але ж той і справді кинувся на допомогу незнайомій людині… Отже, не все загинуло в його душі, збереглося і щось хороше. То, можливо, в ресторані треба було відверто сказати, що боротиметься з усією їхньою компанією до кінця, що вранці ударить на сполох. Адже тепер він переконався, що на фабриці й справді є зграя небезпечних злочинців.

А натомість, щоб приспати пильність Божка, удав, ніби поступився, збрехав, і це — підступно.

Але хіба на підступного й підлого ворога можна йти з піднятим забралом? Юрієві згадалося, як одного разу прочитав він, що німецькі фашисти на початку війни скаржились, нібито більшовики воюють не лицарськими методами, не погоджуються битися тільки вдень, щоб уночі німецькі солдати могли поспати.

Це було так цинічно, що юнак ледве повірив очам і кілька разів перечитав це місце. Убивця вимагав до себе лицарського ставлення!

А це хіба не війна, війна підступного ворога проти народного добра, проти держави, непомітна для стороннього ока, але від того не менш жорстока й кривава.

Ні, він учинив правильно. Не міг дати Божкові в руки зброю, допомогти притаїтися зі своєю компанією в підпіллі, щоб потім, коли мине гроза, знову взятися за своє.

Десь серед ночі Варвара Олексіївна не витримала, тихенько підвелася з ліжка й намацала в темряві чоло сина. Юрій завмер під цим ніжним дотиком. Пересвідчившись, що голова в сина не гаряча, жінка повернулася на своє місце.

Дотик материнської руки заспокоїв юнака. Збурені, тривожні думки наче вляглися. Перед очима постало ніжне обличчя Інни, і він став міркувати, чи догадується вона, хто такий Андрій, з ким водиться. Довго думав про це і врешті заспокоївся: Божко й компанія не такі, щоб афішувати себе. Пошкодував, що так нечемно повівся з дівчиною, не попрощавшись, залишив саму на вулиці. Охопило почуття провини, яке викликало тепер хоч і запізнілу, але ще палкішу ніжність до неї…

Звичайно, ще зустрінеться, попросить пробачення. Він не зможе пояснити свою поведінку, розповісти, що сталося того вечора між ним і Божком, але Інна й так повірить. А згодом… згодом, коли все з'ясується, вийде на люди, вона повністю зрозуміє його.

Ці заспокійливі думки поволі почали розпливатися у втомленій голові, і хлопець враз поринув у сон, немов упав у глибокий колодязь…

В управління Гармаш прийшов млявий, блідий. Ледве дочекався начальника відділу.

— Дозвольте, товаришу підполковник, — став на порозі кабінету, коли Вовченко ще навіть не встиг скинути плаща.

— У вас щось невідкладне, Юрію Сергійовичу?

— Надзвичайно.

— Ну, давайте доповідайте.

Вовченко був чимось заклопотаний і, не запрошуючи лейтенанта сісти, теж став біля столу.

— Вчора увечері головний інженер «Оріона» Андрій Божко попросив мене погасити справу. За це обіцяв віддячити…

— Гм… — підполковник пильно глянув на молодого оперативника.

— До всього виявилось, що цей Божко мій знайомий. Улітку я з ним познайомився в дорозі, гуляв якось в одному товаристві в Криму…

— Сідайте, — повільно промовив Вовченко, опускаючись у крісло. — Розповідайте докладно.

Двері кабінету знову відчинились. На порозі стояв майор Дроздов. Побачивши в кабінеті начальника Гармаша, він застиг на місці.

— У вас що? — відкинув голову Вовченко.

— Є справа, — нерішуче відповів майор.

— Через півгодини, — наказав підполковник.

Дроздов, як здалося Юрію, з полегшенням зітхнувши, зачинив двері.

Лейтенант розповідав про все, починаючи від знайомства з Божком у поїзді. Єдине, що утаїв, — свої почуття до дівчини, яку звали Інною. Та Вовченко про це й не розпитував. Нарешті Юрій замовк. Крізь відчинену кватирку долітав монотонний шум дощу і дзюркотіння води з ринви.

— Ви правильно зробили, що стрималися, — відповів Вовченко, випростуючись у кріслі. — Злочинці — люди підступні, які не гребують нічим, але ми теж не повинні бути простаками. Не завжди можна відповідати їм прямими ударами. Відверту розмову залишимо на кінець, коли зможемо