Читати книгу - "Амністія для Хакера"

перебував кілер. Господар квартири, докладно описавши її планування, зовсім скис.

— Ну, пішли.

Чоловік дванадцять з обох машин швидко, розтягнувшись ланцюжком, оббігли будинок і зникли у під’їзді. На третій поверх піднімалися тихо. Двоє відразу пішли вище, перевіряти можливий вихід на горище. Плямисті камуфляжі скупчилися перед дверима.

Двері були з вигляду благенькі. Добре натисни — і… Тиша лякала. Там, по той бік дверей, знайшов притулок убивця, озброєний пістолетом, яким вміє добре користуватися. Зухвалий чоловік без сентиментів, який іде ва-банк. Безперечно, зброя при ньому. Напевно, він не розлучається з нею навіть уночі. Чи встигне він вихопити її та натиснути на спуск?

Напевно, про це думав чи не кожен із тих, хто стояв зараз на майданчику перед квартирою номер двадцять вісім. І в цьому не було нічого дивного, адже усі вони мали сім’ї — малих дітей та старих батьків. Усі вони з плоті та крові, міцні та витривалі, проте такі тендітні й беззахисні з позиції шматка металу, що летить з божевільною швидкістю.

Тьмяне світло лампочки під пожовклою стелею. Мертва тиша по той бік дверей. Стрілка годинника перетнула десяту…

XVII. Хакер (продовження)

Борис відкинувся на спинку стільця й заплющив очі. У скронях гуло. Перед очима, навіть заплющеними, продовжував блимати екран монітора. З усіх почуттів залишилося тільки два — роздратованість та відчуття власної безпорадності, марності зусиль. Щось муляло у шлунку. Ні, це не голод, хоча тремтіння та кволість у руках і ногах ставали дедалі надокучливішими. Голод — це коли хочеться їсти. А він навіть думати про їжу не міг.

Двері до кімнати ледь відчутно рипнули. Він навмисно кілька днів тому переставив стіл так, щоб бачити двері. Почувся легкий стукіт, а потім з’явилася вона. Наталя ширше прочинила двері й застигла на порозі.

— Чого тобі? — запитав він.

— Не надто привітно, — замість відповіді зауважила дівчина.

Борис лише провів долонями по обличчю.

— Пробач, я дуже змучився…

— Так і загнутися неважко.

Вона подивилася на нього з непідробним обуренням, а потім підійшла і сіла на стілець, який стояв поруч.

— Ну, кажи, що там?

— І забирайся геть… — закінчила вона за Бориса, відразу почервонівши.

— Ну, цього, припустимо, я не казав… — заперечив той.

— Але подумали…

Настало кількахвилинне мовчання.

— Я сирник спекла, — нарешті промовила Наталка. — 3 манкою. Колись одна подружка давала скуштувати і мені сподобалося…

— Ну давай скуштуємо, — погодився Борис.

— Дякую! — зітхнула вона. — Дякую, що не знехтували… Авжеж. Супермен спустився з вершин віртуального світу і милостиво погодився…

— Слухай, — щиро здивувався Борис, — ти така мала, а тобі так важко догодити!

— А ви ще й не пробували.

Він обернувся до неї, нагнувся і сперся ліктями на коліна.

— Ну то давай спробую. Що б ти хотіла? Тільки в реальних межах. Скакати з вікна, сама розумієш, я не збираюся. Пиріг скуштувати ще міг би… Ну то?.. — Його обличчя залишалося серйозним.

— Мені тут не подобається, — зібравшися з духом, випалила вона. — Я хочу переїхати! Це одне бажання, є ще друге.

— Як це, не подобається? — не зрозумів Борис. — Що тут не так?

— Я тут не хочу…

— Послухай, — Борис почав карбувати слова. — Ти забула, що кілька днів тому тобі хотіли повідтинати вуха? І тобі тут не подобається?! Ти що, принцеса у круїзі? Я ж тобі все пояснив! Нам потрібно залягти. Усе трохи вляжеться, я закінчу справи і знайду місце, де тобі подобатиметься. А зараз треба трохи зачекати!

— Не кричіть на мене, — ковтаючи сльози, мовила вона. — Не кричіть на мене. Я не переношу цього.

Наталя часто дихала і, здавалося, ось-ось заплаче. Борис нахилився ближче і торкнувся пальцями темного волосся, яке повибивалося з зачіски і закривало їй очі.

— А не можна почати з твого другого бажання? — примирливо запропонував він. — Що як воно виявиться більш реальним, а поки я його виконуватиму, час мине, з’явиться можливість кудись звідси дременути… Га?

Вона витерла сльози і, не приховуючи образи, відповіла:

— А друге бажання я вам дозволю виконати лише після першого. А поки що можете навіть не мріяти…

Ця заява звучала навіть якось хвалькувато і мало не розсмішила його. Борис подивився на її набряклі від сліз повіки, руки на щільно стиснутих колінах, яких не сягала коротенька спідничка, так само щільно стулені хутряні капчики, над якими піднімалися стрункі гарненькі ніжки.

Сміятися розхотілося.

— Що ж це все-таки за бажання?

— Скажу, коли виконаєте перше. — Вона знову за звичкою дивилася на стіну.

— Зрозуміло, — сказав Борис. — Схоже, навряд чи воно буде мені до снаги. Краще я виконаю перше. Але трохи пізніше. Ось тільки роботу закінчу.

— Ні! — попросила вона. — Зараз. Будь ласка!

— Та ти з глузду з’їхала! — розсердився Борис.

— Не кричіть на мене, — мало не по складах вичавила вона, — ви обіцяли.

Борис ухопився за голову, прогріб пальцями волосся.

— Я боюся, — тихо сказала вона. — Я боюся того, вчорашнього. Тепер точно є людина, яка знає, де ми ховаємося. І навіть якщо він сам не прийде вночі, щоб нас постріляти, то може виказати комусь. Невже ви не розумієте? А потім… Ми просто впіймали таксі й поїхали сюди, а об’яву про квартиру ви просто зірвали зі стовпа на зупинці. Невже ви думаєте, що в міліції самі йолопи сидять? Треба йти звідси. Відійти десь подалі, переїхати на тролейбусі або впіймати приватну машину.

— Ти перебільшуєш небезпеку. — Категоричність та зверхність у тоні Бориса зникли. — Хоча раціональне зерно у твоїх припущеннях, безперечно, є. Обіцяю тобі, ми подумаємо про це.

— Зараз, — наполягала вона. — Не гайте часу, прошу вас. У мене якесь передчуття,