Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

своє становище на Лівобережжі як справжній гетьман. Зробив він це на раді в Новгороді—Сіверському в грудні 1668 року, де були присутні Лазар Баранович, лише три полковники, кілька полкових старшин, певна кількість козаків і міщан Лівобережжя. Вибори гетьмана відбулися доволі «келейно», і з огляду на козацькі традиції—не надто легітимно. Козацьке посольство, надіслане в січні 1669 року до Москви з проханням підтвердити права і вольності, жодних гарантій не здобуло — цар твердо тримався колись (іще в Переяславі зразка 1654 року) обраної щодо України тактики — нічого конкретного (крім «ласки» і можливих покарань «за шатости») не обіцяти, і головне — своєму васалу ніколи й нізащо не присягати. Тобто Многогрішний потрапив у ту саму юридичну та геополітичну ситуацію, що й колись Б. Хмельницький, тільки от за спиною у нього була лише частина козацької держави Богдана (причому не найпотужніша), купа опозиціонерів серед старшини і власний досить непевний гетьманський статус…

Кілька слів про «опозицію» — «конструктивною» щодо свого новообраного гетьмана та щодо прав і вольностей козацької державності вона точно не була. Типовий приклад — колишній ічнянський, згодом ніжинський протопоп Симеон (Адамович). Цей скромний служитель Господній так полюбляв писати доноси, що робив це майже постійно (коли, звісно, не сидів у російській чи українській в'язниці за неправдиві свідчення, а це траплялося з ним нерідко). Фактично Адамовича можна зарахувати до не надто славної когорти «професійних» донощиків (разом із знаним згодом Андрієм Забілою, що писатиме доноси на Мазепу, а потім і на Скоропадського, а також «злим генієм» гетьмана Розумовського Григорієм Тепловим) — на їхньому тлі один (хоч і величезної ваги) донос Кочубея виглядає якось… не так уже й оригінально. Адамович регулярно сповіщав російських воєвод і царя про незадоволення українців своїм гетьманом і їхню полум'яну любов до батюшки- государя, про утиски, які чинить «грубий і буйний» Многогрішний (котрий на якийсь час навіть наблизив до себе Адамовича, що було дуже необачно). Ішлося там і про незаконні побори, запроваджені гетьманом, про його зрад ливі плани від новити контакти з Дорошенком і «протоптати стежку» до татар, аби «у нас у Малій Росії й нога Московська не стояла». Користуючись такими справді безцінними добровільними помічниками, царські воєводи успішно вбивали клин між гетьманом і старшиною, козацькою адміністрацією та міщанами (ці взаємини й без того були непростими з часів Хмельницького).

Те, що Московська держава не збирається дотримуватись Березневих статей, стало ясно на козацькій раді в Глухові на початку березня 1669 року, де мали бути вироблені принципи україно — російських відносин. Ті договірні статті, які були прийняті в Глухові (так звані «Глухівські статті»), стали черговим кроком до «заковтування» української козацької автономії і водночас засвідчили певне «уповільнення темпів» у цьому напрямі—царські воєводи залишались тільки в п'яти українських містах включно з Києвом, воєводам заборонялося втручатись у справи козацької адміністрації і конфліктувати з нею (Многогрішний скаржився, що воєводи займаються здирництвом, і при тому «лають козаків мужиками»). Царський уряд був змушений відмовитися від запровадження в Україні власної податкової та адміністративної систем (як це спробували зробити за доби Брюховецького). Кількість реєстрових козаків зменшувалась до 30 тисяч, козакам заборонялося без дозволу царя переобирати гетьмана. Для охорони порядку гетьману дозволялося мати найманий сердюцький полк кількістю 1000 людей, окрім того, при ньому мав перебувати загін російських стрільців «для охорони». Українські представники домоглися права брати участь у дипломатичних переговорах російських дипломатів щодо справ, які стосувались України.

Після прийняття Глухівських статей Многогрішний відмовився від пропозиції Дорошенка спільно виступити проти Москви. Між гетьманами влітку 1666 року почалась відкрита війна — козаки Дорошенка, підтримані полками південного Лівобережжя, перейшли в наступ на «Сіверського гетьмана», котрий почав просити допомоги у царя Олексія Михайловича. Цар, зацікавлений у статус — кво за Андрусівським перемир'ям з Річчю Посполитою (1667 рік), яке поділило козацьку Україну по Дніпру, надав таку допомогу. До кривавої гри долучився правобережний прихильник польської орієнтації, гетьман Ханенко: він запропонував Многогрішному союз проти Дорошенка і його протектора, турецького султана. Проте щось такому союзу завадило — чи була то обережність пана Дем'яна, який побоювався без відома царя вести переговори з Ханенком, чи образа на останнього через його вперте небажання титулувати Многогрішного справжнім гетьманом (а лише «Сіверським» та наказним), сказати важко. Головне — це те, що Многогрішний розпочав удалий наступ на південне Лівобережжя і внаслідок успішних боїв та агітації за «московську протекцію» зумів переманити більшість населення південних полків (Полтавського, Лубенського, Миргородського) на свій бік, сильно під ірвавши позиції Дорошенка. Наприкінці осені 1669 року Многогрішний опанував майже все Лівобережжя, змусивши свого колишнього приятеля і зверхника Петра Дорошенка до переговорів. Перемога на півдні Лівобережжя гостро поставила питання відносин із Запорозькою Січчю. Проте тут великих успіхів Дем'ян Гнатович не досяг — багато хто з козаків відверто зневажав його через селянське походження (рідкісне як для козацьких гетьманів XVII століття) та підозри в бажанні віддати «в московське неключиме рабство» козацьку Україну. Не додавали лівобережному гетьманові популярності й заходи, спрямовані на обмеження вільного пересування на низ Дніпра, зокрема торгівлі з запорожцями, якою здавна займалось населення південного Лівобережжя.

Утім, головною проблемою гетьмана Дем'яна залишалася… власна старшина. Селянський син, який виявився зовсім не маріонетковим, а вельми самовладним гетьманом, швидко перестав її влаштовувати. Конфіскації маєтностей у прихильників Брюховецького, деякі кадрові призначення викликали чимале невдоволення в її середовищі. А Многогрішний, очевидно, не дуже комфортно почуваючись у шляхетсько — козацькому оточенні, інколи поводився надто недипломатично, ще більше налаштовуючи проти себе «опозиціонерів». Схоже, що Многогрішний намагався призначати старшину на посаду, виходячи з принципу виключно особистої лояльності — такої хиткої за тих часів (так, його висуванці генеральний писар Карпо Мокрієвич, генеральні судді Домонтович і Самойлович візьмуть найактивнішу участь у скиненні гетьмана). Не дуже популярний був Многогрішний і серед козаків — його не вважали вмілим популістом, блискучих перемог за ним не було, та й особливою щедрістю гетьман не вирізнявся. Проте треба бути справедливим — за Дем’яном Многогрішним, людиною дійсно з багатьма вадами та огріхами, все ж не водилося гріха бездумного і безпринципного пристосуванства до інтересів сюзерена Української козацької держави. А саме це зовсім не влаштовувало царських можновладців. Спочатку вони були певні, що з Многогрішним удасться «домовитись», як колись із Брюховецьким. Але вже після укладення Глухівських статей у Білокам'яній почало наростати невдоволення «Сіверським гетьманом», який замість слухняного виконання царської волі почав відверто й відкрито «качати права», хоч і заявляв про свою