Читати книгу - "Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх"

передав такий апарат зі Штатів. У 1994 році у нього виявили злоякісну пухлину правої легені. Після операції 29 січня 1996 року Ореста не стало.

У мене була простуджена права сторона голови, як наслідок їзди в мороз між вагонами. Тяжкі приступи почалися ще у школі: темніло в очах, дуже боліла голова, втрачав чутливість пучків пальців, навіть тоді, коли колов їх пером, я нічого не відчував. Язик у роті здавався таким великим, немовби там не поміщався, говорити тоді не міг. Погано чув, встати з лавки також не міг. Більшість часу знаходився ніби в забутті. На моє щастя, в такі моменти вчителі мене не викликали. Я нікому про це не говорив, стидався. Приступи нападали на першому і на другому курсах інституту, але порідшали, бо дослідив їх причину, яка виявилася простою — не потрапляти з відкритою головою на протяг. Намагався не допускати приступів. Але це не було лікуванням, бо проблема залишалася.

Як вилікуватися? Допоміг випадок. На другому курсі проходили виробничу практику в Баку. Одного разу я заснув на пляжі в п'ятидесятиградусну спеку. Проспав, мабуть, довго. Товариші зібралися йти в гуртожиток і почали мене будити, але я не вставав. Подумали, що жартую. Взяли за ноги і поволокли в море. Там і залишили. Через деякий час отямився і побачив, що лежу у воді. Встав і поплентався в гуртожиток. Посварився з хлопцями за такі «жарти», а Богдан Б. каже: «А ти чого граєш вар'ята і спиш, коли треба було вже йти». Згодом мав розмову з лікарями про цю пригоду. Вони заявили, що це неймовірно, щоб я сам собі так шкодив, бо міг померти. Але факт є фактом. Слава Богу, вилікувався, приступів з того часу більше не маю.

Сергій Шнерх. Три спогади — три важкі долі…

Їх було четверо, тих, які водночас поступали на один і той же факультет. Можливо, їх було й більше, але про це ми не знаємо, та й навряд чи коли-небудь довідаємося. Четвертий із когорти наших колег-Юнаків, Іван Василак, не дожив до часу, коли ми почали збирати спогади. А жаль… Була б ще одна цеглинка у будові Храму, присвяченому цим страшним подіям.

Світлина 16. Копія чернетки листа Івана Василака до німецького архіву про підтвердження його служби в Юнаках.

Іван скривав свою «ворожу» біографію. Для цього навіть змінив ім'я, що пізніше нераз «вилазило йому боком». Після виходу на «заслужений відпочинок» він жив дуже бідно — на одну жебрацьку (інакше не назвеш) пенсію. Іван домагався, щоби його визнали учасником війни сучасні наші можновладці, щоби його жертву оцінила Німеччина. Ні… Ні теперішній Україні, ні Німеччині він і йому подібні не потрібні. Він звертався у різні державницькі установи в Україні і в Німеччині (копія чернетки одного із листів — світлина 16). Діставав (або й ні) сухі, байдужі відповіді. Так з гіркотою у душі і відійшов у Вічність.

Двох із авторів спогадів «викрили», виключили з інституту, і вони тривалий час «відмивали провину перед родіной» на роботах (світлина 17). Але загартування у рядах Юнаків і військова муштра допомогли всім вистояти та, на злість лихій долі, закінчити інститут і зайняти гідне місце у суспільстві.

Ці колеги походять з різних суспільних верств, учились у різних школах та й служили у різних формаціях. Але у них є спільні риси: високий рівень національного виховання, а отже і свідомости, відданість вибраним ідеалам, а пізніше — розчарування у неможливості їхнього досягнення, впевненість у тому, що зайда у твоєму домі, який би він не був спочатку «солодким», швидко перетворюється у лютого ворога.

Вчитуючись у спогади 60-літньої давности, відчуваємо, що вони авторам давалися тяжко, бо ще раз змушували перейти важкий шлях від батьківського порога через воєнні випробування — знову до цього ж порога. Але вже повернулись іншими людьми, з дорослими стійкими поглядами.

Спогадам, хоч вони писалися різними авторами, притаманні спільні риси: правдивий виклад подій Юнаками, яких безпосередньо перемелювала воєнна хвиля, прискорена кристалізація поглядів, дитяча кмітливість. Але у цих спогадах відчувається і гіркота, і жаль, і брак помічної руки старшої людини. «А де ж були в цей час ви, панове наставники і вихователі?» — питає один із авторів.

А дійсно, де ж ці панове були в цей час? Я не можу характеризувати дій усіх наставників і вихователів, але одного, не тільки як редактор книжки, повинен «реабілітувати», тим більше, що це — мій святий обов'язок, бо він мій вуйко, якого до його виїзду на еміграцію добре знав. Це — Головний духівник Українського Юнацтва, о. проф. Северин Сапрун. Останні десять років я вивчав історію родини Сапрунів, у якій отець Северин як священик,

музика, композитор, диригент, поет, організатор суспільного життя у Галичині займав особливе місце.[29]

Світлина 17. Славко Дацишин (на передньому плані зліва) на роботі на нафтовій свердлильній уставі.

Після закінчення Віденської гімназії Северко студіював теологію. У критичний момент для Галицької держави кидає навчання і як артилерист воює за незалежність України. Тяжко поранений кулею дум-дум у ногу,[30] підліковується і повертається у стрій. Хворіє тифом, виздоровлює і військовиком доходить до Києва. Повертається в Галичину. Табір інтернованих. Продовжує теологічне навчання і приймає священичий сан. Не їде на спокійну парохію, а у Дрогобичі працює катехитом українських дітей у польських навчальних закладах. Організовує відомий «Дрогобицький Боян» і понад 15 інших хорів, музичних ансамблів тощо. Видає музичний журнал, відкриває у Дрогобичі філію Львівського музичного інституту імені Лисенка. За «перших совєтів» переховується, за німецької окупації