Читати книгу - "Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті, Річард Докінз"

колосальні ікла, що стирчали донизу з верхньої щелепи перед жахливою, мабуть, пащекою. В Австралії ж чи у Новому Світі до останнього часу справжніх кішок і собак не водилося (пуми і ягуари пішли від кішок Старого Світу не так уже й давно). Але на обох цих континентах існували їх сумчасті еквіваленти. В Австралії був тилацин, або сумчастий «вовк» (якого часто називають тасманійським, бо в Тасманії він протримався трохи довше, ніж в Австралії), свідки трагічного винищення якого живі й досі. Люди у величезних кількостях відстрілювали його як «шкідника» та заради «спорту» (залишається слабка надія, що він міг зберегтись у віддалених районах Тасманії, які сьогодні зазнають руйнувань «в інтересах забезпечення зайнятості населення»). До речі, не треба плутати його з динго, який є справжнім собакою, завезеним до Австралії останнім часом аборигенами. У знятому в 1930-х роках кінофільмі про останнього відомого тилацина, що неспокійно міряє кроками свою самотню клітку в зоопарку, ми бачимо дуже схожу на собаку тварину, сумчаста природа якої проявляється лише в її трохи не собачому способі тримати таз і задні лапи, можливо через розташування сумки. Для будь-якого любителя собак споглядання такого альтернативного підходу до задуму собаки, цього еволюційного мандрівника паралельним шляхом, від якого нас відділяють 100 мільйонів років, цього почасти знайомого, почасти абсолютно чужого собаки з інших світів, є зворушливим досвідом. Можливо, вони й були шкідниками для людей, але люди завдали їм значно більшої шкоди — тилацинів наразі на планеті не залишилось, а от людей — явний надлишок.

У Південній Америці упродовж довгого періоду ізоляції, який ми розглядаємо, теж не було справжніх собак чи кішок, але, як і в Австралії, водилися їхні сумчасті еквіваленти. Мабуть, найбільш ефектним був сумчастий шаблезуб (Thylacosmilus), на вигляд такий самісінький, як нещодавно вимерлий «шаблезубий тигр» Старого Світу, тільки яскравіший, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Його пащека з кинджалами ікол була ще ширшою, і я уявляю, що жах він наводив іще більший. Його назва відображує зовнішню схожість із шаблезубим тигром (Smilodon) і тасманійським вовком (Thylacinus), але з погляду родинних зв’язків він дуже далекий від них обох. Трохи ближчий він до тилацина, оскільки обидва є сумчастими, але вони набули свого вигляду великих хижаків незалежним чином на різних континентах — незалежно один від одного та від плацентарних м’ясоїдів, справжніх кішок і собак Старого Світу.

Австралія, Південна Америка та Старий Світ пропонують іще багато прикладів множинної конвергентної еволюції. В Австралії водиться сумчастий «кріт», який зовні відрізняється від знайомих нам кротів інших континентів лише наявністю сумки, веде такий самий спосіб життя, як інші кроти, і має такі самі надзвичайно розвинені передні лапи для риття ходів. Водиться в Австралії й сумчаста миша, хоча в цьому випадку схожість є не такою близькою, та й спосіб життя не зовсім однаковий. Поїдання мурах (де до «мурах» для зручності зазвичай відносять і термітів — інший приклад конвергенції, як ми побачимо нижче) є нішею, заповненою розмаїттям конвергентних ссавців. Вони можуть розподілятися на мурахоїдних, тих, що риють ходи, лазять по деревах і блукають по землі. В Австралії, як можна було очікувати, водиться сумчастий мурахоїд під назвою Myrmecobius. Він має довгу тонку морду, яку засовує в мурашники, і довгий клейкий язик, яким вигрібає свою здобич. Це — наземний мурахоїд. В Австралії водиться також мурахоїд, що риє, — єхидна. Вона не сумчаста, а належить до групи яйцекладних однопрохідних ссавців, настільки далеких від нас, що сумчасті порівняно з ними здаються нашими близькими родичами. Єхидна теж має довгу й загострену морду, але колючки на спині й боках роблять її зовні більш схожою на їжака, ніж на ще одного типового мурахоїда.

Південна Америка могла легко породити сумчастого мурахоїда заразом із сумчастим шаблезубим тигром, але так сталося, що мурахоїдна ніша там була вже здавна зайнята плацентарними ссавцями. Найбільшим із нині живих мурахоїдних є Myrmecophaga (що якраз і означає «мурахоїд» грецькою мовою) — великий наземний мурахоїд Південної Америки та, мабуть, найкваліфікованіший спеціаліст із поїдання мурах у світі. Як і австралійський сумчастий Myrmecobius, він має довгу тонку морду (надзвичайно довгу й загострену в цьому випадку) та надзвичайно довгий клейкий язик. У Південній Америці водиться ще й дрібний деревний мурахоїд, який є близьким родичем Myrmecophaga й нагадує мініатюрну й менш екстремальну його версію, а також третя, проміжна форма. Хоча вони й плацентарні ссавці, ці мурахоїди дуже далекі від будь-яких плацентарних тварин Старого Світу. Вони належать до унікальної південноамериканської родини, до якої входять також броненосці та лінивці. Ця давня плацентарна родина співіснувала з сумчастими з перших днів ізоляції континенту.

Мурахоїди Старого Світу об’єднують різноманітні види панголіна в Африці та Азії, які варіюють від деревних форм до форм, що риють, і всі трохи схожі на соснові шишки з загостреними мордочками. Також в Африці водиться химерний мурахоїд трубкозуб, що частково спеціалізується на ритті. Рисою ж, що характеризує всіх мурахоїдних — сумчастих, однопрохідних чи плацентарних, — є надзвичайно низька швидкість метаболізму. Рівень метаболізму — це швидкість «згоряння» хімічного «пального», яку найлегше виміряти за температурою крові. У ссавців загалом рівень метаболізму має тенденцію залежати від розмірів тіла. Менші тварини зазвичай мають вищий рівень метаболізму, так само, як двигуни маленьких автівок зазвичай працюють швидше, ніж двигуни великих. Але деякі тварини мають рівень метаболізму, надто високий для своїх розмірів, а от мурахоїди незалежно від походження та спорідненості зазвичай мають дуже низький рівень метаболізму. Чому це так, не зовсім зрозуміло, але ця особливість настільки дивовижно конвергентна серед тварин, які не мають більше нічого спільного, крім звички поїдати мурах, що майже напевне якось пов’язана з цією звичкою.

Як ми вже бачили, «мурахи», яких поїдають мурахоїди, часто взагалі є не справжніми мурахами, а термітами. Термітів іноді називають «білими мурахами», але вони є радше родичами тарганів, а не справжніх мурах, родичів бджіл та ос. Терміти нагадують мурах ззовні, бо конвергентно опанували однаковий із ними спосіб життя. Той самий діапазон способів життя, сказав би я, бо різних розгалужень мурахо-термітної ніші існує багато, і мурахи з термітами незалежним чином зайняли більшість із них. І як це часто буває з конвергентною еволюцією, відмінності аж ніяк не менш промовисті, ніж подібності.

Мурахи й терміти живуть великими колоніями, що складаються здебільшого зі стерильних безкрилих робітників, потрібних для ефективного відтворення крилатих репродуктивних каст, що потім розлітаються для заснування нових колоній. Цікава відмінність між ними полягає в тому, що в мурах робітники — це виключно стерильні самиці, тоді як у термітів — стерильні самці та самиці. Колонії як мурах, так і термітів мають одну чи кількох «королев», більших від робітників за розміром, іноді (як у мурах, так і у термітів) просто гротескно більших. Як у мурах, так і у термітів робітники можуть включати в себе спеціалізовані касти на кшталт солдатів. Іноді вони є настільки спеціалізованими бойовими машинами (насамперед ідеться про величезні щелепи у мурах та своєрідні «гарматні башти» з хімічною зброєю в термітів), що не здатні харчуватися самі й годувати їх доводиться іншим робітникам, не солдатам. Конкретні види мурах паралельні конкретним видам термітів. Наприклад, у мурах (у Новому Світі) та термітів (в Африці) незалежним чином виник звичай облаштовувати грибні ферми. Мурахи (або терміти) збирають рослинну сировину, якої не їдять, але з якої формують компост, на якому вирощують гриби, і споживають