Читати книгу - "Позичене обличчя, Петер Аддамс"

мати. Зустріч кінчилася серйозною сваркою, мати дряпала — хоч як це смішно — голі пальці на нозі Енн, та впала з драбини, і вони почали душити одна одну. Хвора на серце дочка не могла чинити серйозного опору й знепритомніла. Стара схопила її під пахви, потягла до її кімнати. Потім забрала прощального листа Енн. Що трапилось далі, ясно. Запитання будуть?

— Ні, тут все зрозуміло.

— Але довести нічого не можна, — підкреслив Девітт, кинувши погляд на перлину, яка при денному світлі здавалася чорною. — Можливо, мати вже була в будинку, коли я прийшов. Енн, щоб впустити мене, вийшла в коридор, і стара сховалась у великій скрині. Тут вона й загубила оцю перлину.

— Так, саме так, — погодився О'Брайн. — Ця чорна вдень і червона при штучному світлі перлина! Якби ви її не знайшли, Лайн була б жива!

— Можливо. Але ж Лайн і без перлини могла підозрювати матір?

— Могла. Та коли ви показали їй перлину, яку мати знімала тільки на ніч, вона зрозуміла, що стара була тут, у будинку. Лайн почала загрожувати матері. Що ж тоді лишалося робити старій?

— Може, за її дорученням діяв хтось інший — Гаккетт чи Джойс? — спитав Девітт. — Проте вона занадто недовірлива, щоб поставити себе у залежність від когось. Отже, вбила вона сама. З другого боку, якщо й справді стара знає щось таке, що компрометує Гаккетт чи Джойса, могло бути, що один з них насадив шланг на газопровід.

— Це зробила стара, — відрубав О'Брайн. — Але ж немає жодного доказу.

— Коли ви знайшли цю поживу для пацюків? — показав Девітт на погризені гроші.

— Коли обшукував будинок після смерті Лайн. Ви теж скрізь нишпорили, але не здогадалися, що Джером міг понабивати грошима свої старі черевики, — тріумфував інспектор. — А вигаданий проект духівниці — теж блискуча ідея!

— Хто учора ввечері у форді прикривав обличчя маскою? — спитав Девітт.

— Це була стара.

— А вона може водити машину?

— Ще й як. Їздить, як гонщик! Раніше у Скроггів було вантажне авто, і вона блискавкою гасала по вузьких провулках Кілдара.

— Гаразд, припустимо, це була вона, — міркував Девітт. — Але ж пожежу готувала стара не сама. Джойс допомагав їй.

— На жаль, в цьому випадку, Девітте, ви зіграли вельми двозначну роль. — О'Брайн посварився на нього пальцем. — Ви знали, що може статися, і не зробили ніяких приготувань, коли поставили Клагга охороняти будинок. Навіть не визнали за потрібне попередити мене! А за ваше незрозуміле довір'я до кілдарської пожежної охорони вас треба покарати!

— Не базікайте так багато, ближче до справи.

— Я не базікаю, друже. Якщо наш добрий патер дійде до такої думки і повідомить страхове товариство, то вам доведеться потрусити гаманець.

Девітт засміявся.

— Отже, розкриваючи злочин, я став його співучасником. Ще які запитання будуть?

— Найголовніше ми ще маємо зробити: викрити злочинця. Бо де ж тоді справедливість, коли стара Скрогг вільно роз'їжджає у кріслі на колесах!

Девітт відкинувся на спинку крісла і пильно розглядав інспектора. Людина, вдоволена собою і життям! У вільний час він поповнює свою колекцію поштових марок, випорожнює банки, з повидлом, щоб товстішати й далі, а в неділю мирно дрімає у церкві.

Девітт підвівся, ступив кілька кроків і зупинився перед олеографією, на якій зображено старий сад, затишну альтанку і закохану пару.

— Ви тямущий чолов'яга, О'Брайн, — промовив він, обертаючись. — Ви розумні. І незважаючи на це, я не второпаю, як ви, покладаючись лише на самого себе, стільки дізналися про кілдарську трагедію.

І

— Пригадуєте, при першій нашій зустрічі я сказав, що треба знати тутешніх людей, аби знайти підхід до них. Мабуть, я їх таки знаю.

— Тепер я в цьому переконався. Це той священик? — спитав Девітт.

— Частково, — відповів О'Брайн ухильно. — Так уже в нас ведеться, що церква має велику владу над душами і звичаями людей. Це не означає, що всі наші любі громадяни надто побожні люди. Ні в якому разі. Але деякі, — наприклад, стара Скрогг, Джойс, — вірують щиро. А побожна людина сповідається…

— А отець-сповідник не мовчить, хоч повинен мовчати…

— Повинен, повинен! Кожен із нас багато що повинен. Якби ми жили за євангелієм, то не повинні були б заздрити своїм ближнім, брехати, зраджувати дружин, не повинні… Ах! Біс його знає, що ми повинні і чого не повинні. І все одно ми робимо те, що мусили облишити, і полишаємо те, що мусили зробити. Думаєте, патер не із того самого тіста і не в одній з нами печі печений. Звісно, мій друг Томас не прибіг до мене, щоб виказати таємницю сповіді. Але одна чарочка викликає другу, друга — сьому. 1 хто не розбалакається, вливши в себе сімнадцять чарок вишневого лікеру? Навіть глухонімий розповів би мені дещо, якби я мав намір щось вивідати в нього.

— Заздрю вам, О'Брайн, — пожартував Девітт. — Коли я повернуся додому, в Кейп-Флур, то почну жити по-новому. Наберу кілограмів тридцять жиру, почну дистилювати лікерчик, повішу на стіни отакі олеографії. Чом би й ні, коли це приносить щастя?

— Звідки ви знаєте, що я щасливий? — вихопилося в інспектора.

— А хіба ні?

— Так, звичайно… Але я думаю про докази… Ви маєте рацію, у нас ціла купа побічних доказів. Та коли навіть сам інспектор схоче особисто піддати стару чи Джойса, Гаккетт чи Фіннігена найгострішому перехресному допитові, він не витягне з них жодного зізнання. Як примусити вбивцю відчути, що на світі є коли не божа, то людська справедливість? Ну, кажіть же, що ми можемо зробити?

— А йдіть ви під три чорти! — процідив раптом Девітт крізь зуби, вийшов з кімнати, грюкнувши дверима, і, не прощаючись з місіс О'Брайн, яку зустрів у передпокої, подався геть.

Місяць, який учора зник за хмарами (це вельми сприяло появі на голові Клагга чималої гулі і спаленню готелю),