Читати книгу - "Смерть манекенниці, Петре Селкудяну"

гнівайтеся, але ви так голосно розмовляли, що я все чула. Я не знала про нічні мандрівки Вінченціу. Пригадуючи, як він схопив тоді за шию Петрашку, я можу повірити, що міг і на Дойну кинутися, коли вона сказала необачне слово.

— Ви певні, що він це зробив?

— Мені подзвонив Петрашку. Він зустрів Вінченціу, коли той вийшов від Дойни, і з виразу його обличчя зрозумів: скоїлося лихо. Побіг на мансарду і застав Дойну в тяжкому стані. Ви це бачили самі. Я не знаходжу собі місця. Починаю сумніватися, що розумію своїх рідних синів. Ви чули, як вони говорили про мене. Я ніколи не сподівалася на таке. Якби сама не почула, то не повірила б, що вони так суворо засуджують мене.

— Отже, коли Вінченціу прийшов додому, ви вже знали про нещастя з Дойною?

— Знала.

— І ви не спитали Вінченціу, де він був і що робив?

— Спитала. Відповів, що був у Дойни. Тоді прибіг Василе і почав його бити. Я спитала Вінченціу, чому він так повівся з Дойною, але він не хотів говорити. Жодного слова не сказав. А тепер запевняє, ніби не доторкався до неї.

— А ви як мати і як медик допускаєте, що він здатний на таке?

— Як мати не вірю. Що стосується медицини, спитайте про це іншого лікаря.

— Вінченціу вас коли-небудь обманював?

Камелія витерла сльози.

— Я раділа, коли так траплялося. Це добра ознака, ознака нормалізації.

— Розкажіть, як саме повівся Вінченціу, коли Петрашку образливо говорив про Йоану.

— До цього випадку його нервовість виявлялася в безсиллі. Коли він щось вимагав, а йому не давали, то відразу починав плакати. Бувало, плакав цілими тижнями безперестанку, впадав у глибоку меланхолію. А того дня він кинувся на Петрашку з кулаками, вчепірився в його волосся і схопив за шию.

Дід мимоволі пригладив рукою своє волосся.

— Скажіть мені, будь ласка, чи можу я бути певний, що зараз нас ніхто не чує, як чули ви мою розмову з Вінченціу?

— Вінченціу в своїй кімнаті, туди нічого не чути. Так само і Василе.

— Дуже вас прошу, будьте зі мною цілком відверті. Даю вам слово честі — все залишиться тільки між нами. Зараз факти свідчать проти Вінченціу. З ваших слів і з реакції Василе я дійшов висновку, що й ви певні його провини. Хочу вам сказати з усією відповідальністю, як людина, що присвятила майже п'ятдесят років свого життя розкриттю злочинів: той, хто сьогодні душив Дойну, убив і Йоану. В цьому я анітрохи не сумніваюся. Але я не думаю, що Дойну душив Вінченціу. І про це, дуже вас прошу, не кажіть нікому. Інакше Вінченціу може потрапити на лаву підсудних.

— Обіцяю вам. Я готова відповісти на всі ваші запитання цілком щиро.

Дід провів рукою по чолу й опустив очі.

— Ви жили з Петрашку?

Пауза.

— Так. У Клужі, коли ми були студентами. Я закохалася в нього на першому курсі.

— Ви довго були разом?

— Кілька місяців. Він залишив інститут і переїхав до Бухареста.

— Чому?

— Не знаю. Це для мене лишилося загадкою. Через багато років, коли ми знову зустрілися в Бухаресті, він спочатку сказав, ніби через мене. Мовляв, йому здалося, ніби я вже не кохаю його. Потім засміявся й додав, що не тільки через мене. Я тепер схильна думати, аналізуючи його поведінку крізь призму часу, що в нього були глибокі комплекси, навіть явні ознаки манії величі.

— А що вас тоді привабило в ньому?

— В усякому разі, не зовнішність. Він умів чудово говорити, захоплював багатьох. Ходили чутки, ніби він належав до якоїсь забороненої організації і мусив виїхати, рятуючись від переслідування.

— Коли ви знову зустрілися з ним?

— Десять років тому, як переїхала до Бухареста. Я витримала тут конкурс.

— Ваші стосунки відновилися?

Камелія трохи помовчала.

— Ні. Але я хотіла відновити. Сама пішла до нього, як тільки оселилася в Бухаресті. Проте відразу, з першої зустрічі зрозуміла, що між нами вже нічого не може бути. Змінилися наші почуття, змінилися й ми самі. Просто існує спокуса почати все знову, ігноруючи плинність часу. Мені стало ясно — юність не повертається.

— Все-таки ви лишилися друзями?

— Цього він хотів дужче, ніж я. Кілька разів заходив у клініку, потім прийшов у гості, хоч я й не запрошувала.

— Ви за цей час стали професором?

— Так.

— Опублікували багато наукових праць у нас і за кордоном, брали участь у міжнародних конгресах. Тобто, я хочу сказати, здобули визнання в науковому світі, на відміну від Петрашку, який за ці роки майже нічого не досяг.

— Так, це правда. Я присвятила все своє життя медицині, віддавала їй навіть той час, який мусив належати моїй сім'ї. Треба подумати над словами Василе, розібратися, в чому він має рацію, а в чому ні. Дійсний один факт: Вінченціу впав із балкона тоді, як я пішла на побачення до Петрашку. Це сталося в Тімішоарі. Він зателефонував мені з вокзалу, голос його тремтів, він був у відчаї. Не роздумуючи, я поспішила на вокзал, але ми не зустрілися. Потім, уже в Бухаресті, він пояснив мені, що тікав від переслідувачів: його звинувачували в нелояльності до нового уряду, і він мусив ховатися. Пізніше все владналося. Про цей випадок знає і Леонте, і Василе. Я не приховувала. Тому й не сподівалася, що Василе затаїв таку злість.

Дід кілька секунд розглядав пальці на своїй правій руці, кістляві, майже сухі.

— Скажіть, пані Камеліє, коли ви писали докторську дисертацію, то мали на увазі деякі риси характеру Петрашку?

Камелія уважно глянула на Діда. Вона не думала, що про неї так багато відомо.

— Точно не пригадую, але, напевне, використала деякі спостереження. Мушу вам