Читати книгу - "Звірі, Назар Крук"

бажання не вбивати його. Цікаво, чи відчув це бажання Жарох, читаючи мій звіт? Чи дійсно моя брехня в ньому виглядала так правдоподібно, як здавалося мені під час його написання?

Я голосно позіхнув у слухавку, демонструючи своє ставлення до такої небезпеки. Неохоче сказав:

— Добре, збираюся.

— Щасти тобі, — зітхнув Жарох і відключився.

Ще декілька секунд я здивовано витріщався на телефон, намагаючись довести собі, що таки не сплю. Жарох ніколи не завершував розмову подібним чином, ніколи не бажав успіхів у справі, він просто фізично не міг сказати: «Щасти тобі». Тим більше — мені. Бо і я, і він давно й чудово знали, що ці слова не мають жодного значення, що вони — лише марна трата часу, якого завжди бракує. Для мене вони так і залишилися непотрібними словами, для нього, судячи з усього, почали щось означати. Жарох старішає? Чи й справді так боїться нашої Ані? Чи намагається в такий спосіб налагодити зі мною якийсь особистий контакт?

Все, досить.

Я рвучко підвівся.

Параноя — штука заразна. Й останнім часом вона намагається перекинутися на мене. Завершу справу — зупиню цю заразу. Принаймні дуже хотілося в це вірити.

Вже підходячи до будинку, я був упевнений у тому, що Ані в квартирі не знайду. Перевірити вирішив про всяк випадок. А ще тому, що останнім часом не довіряв собі.

Недовіра до себе — чи не найвищий це ступінь параної?

Цього разу передчуття не підвело. Двері довго ніхто не відчиняв. Коли ж я скористався відмичкою, то не знайшов нічого, крім звичного вже неприємного запаху й темної порожнечі.

«— Де ти була сьогодні вночі? — На даху»…

Я вийшов із квартири, обережно причинив за собою двері, вибіг сходами нагору, виліз на дах. Зупинився. Вона була там. Стояла, закинувши голову назад, підставляючи обличчя нічному небу.

«Чужинка вловлює сигнали зі своєї планети», — чомусь подумав я. Зупинився, намацав зброю у внутрішній кишені, обережно покликав:

— Аню!

Вона опустила голову, подивилася в очі, посміхнулася.

— Привіт, Денисе! А де Макс?

— Підійде пізніше, — збрехав я замість того, щоб стріляти.

Зазвичай постріл лунав одразу після того, як я зустрічався поглядом з об’єктом. Так я переконувався, що роблю вірно — поглянувши в очі — відображення душі, зазвичай не надто приємної душі. Тут я не бачив цієї душі. Тут було чимало: радість від зустрічі, обережна надія побачити коханого, цікавість з приводу моєї раптової нічної появи… Тут було чимало, але я ніяк не міг побачити там душу. Я ніяк не міг зазирнути вглиб. Я не міг довести собі, що все роблю вірно. І кого я зараз намагаюся надурити? Я ж заздалегідь знав, що це буде невірно. Ще до зустрічі з цим світлим і водночас темним, як темна сторона Місяця, поглядом, знав: її не треба вбивати. Її не можна вбивати. І собі доводив, і шефам, впевнено, розклавши по поличках події, слова, факти й висновки, доводив те, що знав із самого початку, й те, у що так вперто відмовлявся вірити. Її не можна вбивати.

Можна знайти сотні причин, сотні аргументів за і проти, та від цього не зміниться моє ставлення до неї, ставлення до усієї цієї справи.

Все було набагато простіше. Все було поза всіма аргументами, логічними ланцюжками й не менш логічними висновками. Її не можна вбивати, бо в цьому немає жодного сенсу. Її не можна вбивати, бо її неможливо вбити. Бо неможливо вбити майбутнє.

Так, припустімо, що це знову розігралася моя фантазія, помножена на егоїзм. Припустімо, що я знову невиправдано вирішив, ніби світ обертається навколо мене і його доля в моїх руках. Та й чому невиправдано? Адже мені дали владу — мені надали можливість знищити загрозу людству, загрозу нашому світу. Як після цього не підхопити зіркову хворобу? Та от біда — я не хотів рятувати світ. Світ був мені по барабану. По великому такому барабану…

Та й не про рятування світу зараз ішлося. Я вже давно знав це й лише зараз зрозумів, яку колосальну вагу має цей факт. Мої динозаври так хотіли ліквідації об’єкта зовсім не тому, що хотіли врятувати світ. Вони намагалися врятувати свій світ — звичний повсякденний світ з екологічними катастрофами, ядерною зброєю, холодними й гарячими війнами і, що найважливіше, без Оменів. Не створював світ ніяких джокерів, не збирався йти війною проти них, він просто існував за своїми законами, народжуючи своїх дітей. І старим дітям світу просто не подобалися нові, так само, як зовсім нещодавно мені не подобався Макс, лише з однієї причини — старі не могли зрозуміти нових.

Я вже знав, де знаходяться снайпери. Наша «свята трійця» розмістилася на дахах сусідніх будинків, нахабно розмістилася, так, що я помітив їх майже одразу.

Я прикинув час. Доки Жарох зрозуміє, що я роблю, доки віддасть наказ стріляти, ми встигнемо. Маємо встигнути.

Я витяг руку з внутрішньої кишені та простягнув її Ані.

— Ходімо додому, — сказав я.

Вона зробила крок.

Жарох віддав наказ.

Вона взяла мене за руку.

Трійця на секунду завагалася. «Як же так? — подумали вони. — Ми ж прикривати його прийшли, а не ліквідовувати! Це ж наш Джокер! Ми ж його ще змалечку пам’ятаємо…»

На цю секунду я і розраховував. За мить до пострілу я заплющив очі, а коли розплющив, ми вже стояли посеред її кімнати.

Розумниця, із ледь не батьківською ніжністю подумав я, все швидко зрозуміла. Не перепитувала, не пішки вирішила спускатися, просто — раз! — і ми вдома.

Я посміхнувся їй, вона — мені. Так, вона все зрозуміла.

Тепер я бачив це точно. Бачив у глибині її очей усе: себе, всю нашу переполохану зараз Контору — перелякану зграю собак, що загубили здобич