Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

а йо­го жінка бу­ла пе­ре­куп­кою, як жидівка. А вже наші по­ля­ки, наші знай­омі сусіди-діди­чи всі од­кас­нуться од те­бе, не прий­мугь те­бе за рівню…

Всі по­чер­воніли. Зо­ся сиділа чер­во­на, як жар. В очах Лю­ци­ни засвітив­ся гнів, в очах в Рузі вис­ту­пи­ли сльози. Батько сидів зас­му­че­ний…

- І бог свя­тий знає, чо­му во­но нам не ве­деться! - го­во­рив далі батько. - Здається, вже нам от і же­них тра­пив­ся, і гар­ний, і ро­зум­ний, і мо­тор­ний, і навіть вчив­ся тро­хи в універ­си­теті, а все-та­ки спра­ва йде якось не по-людській! Мо­ло­да ти ду­же, ко­ха­на Зо­сю! І не знаю я, чи ро­зумієш ти, як се­бе пос­та­ви­ти в твоїй новій сім'ї, в твоєму но­во­му житті!

Батько пох­ню­пив го­ло­ву. Всі мов­ча­ли.

- Ти ка­то­лич­ка, - го­во­рив батько далі, - але ва­ших дітей пох­рес­тять по-мос­ковській. - Знаю, па­поч­ко, - відка­за­ла Зо­ся. - Але під мос­ковською пок­рив­кою мож­на роз­вер­ну­ти щи­ро-польський дух. Моя сім'я, та­ту, бу­де польська, як би її там не ох­рес­ти­ли.

- Ти ро­зум­на ди­ти­на, хоч і мо­ло­денька, - ска­зав батько, цілу­ючи її в чо­ло. - А по­ки що ти пе­ре­вер­ни Яки­ма на по­ля­ка. Він об­мос­ка­лив­ся в школі, базікає по-мос­ковській, вдає з се­бе ніби мос­ка­ля. Але все те дур­ни­ця! Ук­раїнську вда­чу я доб­ре пос­теріг. Все це мос­кальство ле­жить на їх, як на волі сідло; все те - вов­ча шку­ра, кот­ра ніяк не при­рос­те до ук­раїнсько­го тіла. Тільки ро­би діло по­ма­ле­сеньку, по­ти­хе­сеньку, щоб він не роз­шо­ло­пав; бо як роз­чов­пе, так тоді про­па­ще діло! Му­жик - то вже га­дю­ка, як ка­жуть жид­ки! З письмен­ни­ми дур­ня­ми ба­га­то лег­ша спра­ва!

- Цю спра­ву, па­поч­ко, зос­тав­те здат­ності жіночій, на­шо­му хис­ту, - про­мо­ви­ла Зо­ся.

- О польська жен­щи­на! - до­да­ла Лю­ци­на, підійма­ючи вго­ру свої гарні очі, - чо­го во­на не зро­бить! чо­го во­на не до­сяг­не лас­кою, підлес­ливістю й ко­хан­ням!

- З батька­ми Яки­мо­ви­ми тобі тре­ба об­хо­ди­тись лас­ка­во, не ду­же гор­ду­ва­ти ни­ми, - нав­чав батько, - не зма­гай­сь з ни­ми, нічо­го не ви­ма­гай зай­во­го, навіть не справ­до­вуй­ся, бо ста­рий цього не лю­бить. Це за­пек­ла лю­ди­на.

- Мій бо­же! - крик­ну­ла Лю­ци­на. - Та во­ни ж му­жи­ки! та в їх же зби­ра­ються ро­дичі, гості такі ж прості, як і во­ни! Та во­ни ж п'ють горілку! Ве­ли­ка твоя жерт­ва, Зо­сю!

- А хіба ж і ми не п'ємо горілки? - ска­зав батько. - Хто її на світі не п'є. Її п'ють і па­ни, й му­жи­ки, і царі, і князі, і біску­пи: це світо­ва річ.

- Ти, Зо­сю, не жи­ви вкупі з ста­ри­ми, - ра­ди­ла Ру­зя. - Я, на твоєму місці, за­раз би одрізни­лась од їх: най­ня­ла б собі гарнісіньку, малісіньку квар­ти­ру, з гар­ним са­доч­ком, і жи­ла б там собі, а ста­рих я по­ки­ну­ла б та­ки за­раз.

- І втра­ти­ла б спад­щи­ну, - од­ка­за­ла рівним го­ло­сом Зо­ся. - Од гос­тей Леміщи­них мож­на будлі-де схо­ва­тись, а тим-ча­сом ко­лись прий­де й мій час.

Зося вже дав­но збу­ду­ва­ла в своїх дум­ках план прий­дешнього жит­тя з Лемішковським. Об­ли­ши­ти чо­ловіка і свою сім'ю, за­гар­ба­ти спа­док од ста­ро­го Лемішки, пе­ре­вес­ти все на чисті гроші, потім їха­ти в Київ або до Оде­си і шу­ка­ти в ве­ли­ко­му місті будлі-якої служ­би своєму чо­ловікові - то був її план! Вже їй уяв­ля­лась прий­дешність щас­ли­во­го жит­тя в ве­ли­ко­му місті; вже во­на ніби ба­чи­ла пе­ред со­бою ба­га­тий са­лон з ба­га­тою мебіллю, кри­тою ок­са­ми­том, ба­ли, те­атр, опе­ру, баскі коні, пиш­не уб­ран­ня, до кот­ро­го такі охочі польки. Не ма­ючи пот­ре­би в жадній по­раді, во­на тро­хи не сміялась з батька, з сес­тер, котрі на­во­ди­ли її, мо­ло­деньку, на доб­ру путь.

Тим ча­сом, як сім'я Пшеп­шинських пе­ре­во­ди­ла на гроші Леміщи­ну маєтність і ба­жа­ла як­най­швид­ше заспіва­ти йо­му «Вічную пам'ять», - то­го ж ве­чо­ра в Лемішки йшла та­ка ж ціка­ва роз­мо­ва.

- А що, та­ту й ма­мо! - про­мо­вив Яким до ста­рих, - бла­гос­ловіть мені під вінець ста­ти. Я хо­чу сватів сла­ти.

- До ко­го, си­ну? - спи­та­ла ма­ти.

- До Зосі, най­мен­шої доч­ки на­шо­го ста­но­во­го.

- Я вга­ду­ва­ла те дав­но, от­же і вга­да­ла! - ска­за­ла ве­се­ло ма­ти. - Кра­щої од неї не­ма на цілісіньке місто, та й не тільки на од­но на­ше місто!

- Стара, ста­ра! Ти й досі з мо­ло­дою го­ло­вою, як я ба­чу! - про­мо­вив не­лас­ка­ве Лемішка.

Його по­ну­ре ли­це, на­суп­лені бро­ви, низький і ти­хий го­лос за­раз да­ли зна­ти, що батькові не по­до­бається та­ке сва­тан­ня.

- Чого там тобі «ста­ра»!? - крик­ну­ла Леміщи­ха. - А яка тобі не­до­го­да в Зосі?

- Як її звуть? - спи­тав Лемішка, підійма­ючи один край ро­та.

- Зося, - од­ка­зав син твер­до.

- Який же піп дав їй та­ке хи­мер­не імен­ня? - опи­тав батько.

- Та вже ж не пра­вос­лав­ний піп хрес­тив її, ко­ли во­на зветься Зо­ся. Але що мені до то­го, ко­ли я її люб­лю?..

- То ти й справді її лю­биш і хо­чеш оже­ни­тись з нею? Я ду­мав, ти жар­туєш.

- Ні, та­ту, не жар­тую, бо вже пи­тав її про ту спра­ву і во­на мені да­ла сло­во.

- Чому б пак і не да­ти… Гм!.. - од­ка­зав лед­ве чут­ним го­ло­сом Лемішка, потім ус­тав з місця і, взяв­шись за по­ти­ли­цю, став ни­ка­ти од кут­ка до кут­ка. - То був не­щас­ли­вий, важ­кий день, ко­ли я те­бе од­дав до шко­ли! - до­дав він потім зго­дом якось сум­но.

- Чого ж, та­ту? - спи­тав син. - Хи­ба ви жал­куєте, що я чо­ловіком став?

- А ми ж хіба вже й не лю­ди? - грим­нув батько на си­на, підняв­ши го­ло­ву. - А чи ти знаєш, що в тво­го тес­тенька Пшеп­шинсько­го довгів на ціле місто? Чи не хо­че оце він моїми грішми розп­ла­ти­тись з жи­да­ми?

- Тату, так не го­диться го­во­ри­ти!

- Чому ж не го­диться го­во­ри­ти, по­ки ще до вінця не дійшли? Ні, си­ну; сядь ли­ше та по­радься з батьком, з матір'ю. Хоч я чо­ловік і прос­тий, але я тобі не во­рог. Я твій батько, хоч ти зне­ва­жаєш і ме­не, і ввесь наш прос­тий рід. Пшеп­шинський - го­лий, як пень. Він і їсть, і п'є, і до­чок своїх зо­дя­гає й го­дує на­бор, по­ки жи­ди йо­му вірять і йо­го бо­яться. Од ме­не він не покріпиться ні на один шаг. Ду­лю візьме од ме­не під са­мий ніс!

- Тату, ко­ли не даєте, то й не лай­те. Я бе­ру жінку на свої ру­ки і бу­ду сам її зо­дя­га­ти на свої за­со­би.

- На твої, си­ну, за­со­би не мож­на га­разд зо­дяг­ти й най­мич­ки, не тільки жінки, та ще й Зосі. Глянь на Пшеп­шинськівен! Яких во­ни су­конь тільки не но­сять! Чо­го во­ни на го­ло­ви не начіпля­ють! Хіба